...LOVE THE WAY YOU LIE...

lyrics

Just gonna stand there
And watch me burn
But that's alright
Because I like
The way it hurts
Just gonna stand there
And hear me cry
But that's alright
Because I love
The way you lie
I love the way you lie
I love the way you lie

I can't tell you what it really is
I can only tell you what it feels like
And right now there's a steel knife
In my windpipe
I can't breathe
But I still fight
While I can fight
As long as the wrong feels right
It's like I'm in flight
High of a love
Drunk from the hate
It's like I'm huffing paint
And I love it the more that I suffer
I sufficate
And right before im about to drown
She resuscitates me
She fucking hates me
And I love it
Wait
Where you going
I'm leaving you
No you ain't
Come back
We're running right back
Here we go again
It's so insane
Cause when it's going good
It's going great
I'm Superman
With the wind in his bag
She's Lois Lane
But when it's bad
It's awful
I feel so ashamed
I snap
Who's that dude
I don't even know his name
I laid hands on her
I'll never stoop so low again
I guess I don't know my own strength

Just gonna stand there
And watch me burn
But that's alright
Because I like
The way it hurts
Just gonna stand there
And hear me cry
But that's alright
Because I love
The way you lie
I love the way you lie
I love the way you lie

You ever love somebody so much
You can barely breathe
When you're with them
You meet
And neither one of you
Even know what hit 'em
Got that warm fuzzy feeling
Yeah them chills
Used to get 'em
Now you're getting fucking sick
Of looking at 'em
You swore you've never hit 'em
Never do nothing to hurt 'em
Now you're in each other's face
Spewing venom
And these words
When you spit 'em
You push
Pull each other's hair
Scratch, claw, bit 'em
Throw 'em down
Pin 'em
So lost in the moments
When you're in 'em
It's the rage that took over
It controls you both
So they say it's best
To go your separate ways
Guess that they don't know ya
Cause today
That was yesterday
Yesterday is over
It's a different day
Sound like broken records
Playin' over
But you promised her
Next time you'll show restraint
You don't get another chance
Life is no Nintendo game
But you lied again
Now you get to watch her leave
Out the window
Guess that's why they call it window pane

Just gonna stand there
And watch me burn
But that's alright
Because I like
The way it hurts
Just gonna stand there
And hear me cry
But that's alright
Because I love
The way you lie
I love the way you lie
I love the way you lie

Now I know we said things
Did things
That we didn't mean
And we fall back
Into the same patterns
Same routine
But your temper's just as bad
As mine is
You're the same as me
But when it comes to love
You're just as blinded
Baby please come back
It wasn't you
Baby it was me
Maybe our relationship
Isn't as crazy as it seems
Maybe that's what happens
When a tornado meets a volcano
All I know is
I love you too much
To walk away though
Come inside
Pick up your bags off the sidewalk
Don't you hear sincerity
In my voice when I talk
Told you this is my fault
Look me in the eyeball
Next time I'm pissed
I'll aim my fist
At the dry wall
Next time
There will be no next time
I apologize
Even though I know it's lies
I'm tired of the games
I just want her back
I know I'm a liar
If she ever tries to fucking leave again
I'mma tie her to the bed
And set the house on fire

Just gonna stand there
And watch me burn
But that's alright
Because I like
The way it hurts
Just gonna stand there
And hear me cry
But that's alright
Because I love
The way you lie
I love the way you lie
I love the way you lie

@темы: музыка странного сна, МАГІЧНИЙ ТЕАТР ТІЛЬКИ ДЛЯ БОЖЕВІЛЬНИХ

---

Candles in Thy Hands, Oh Queen...

All the way through November we pass tales of iron and blood.
Tales of fierce dances in the woods with wolf-mates, those of blood-born fire from within the womb of the darkest night of the year, we tell in December. Saluting the new-born sun. Helping the Mother - in our own way - to bring the welcomed baby.
Tales of long journeys - back home - to the hut in the woods - to the roots - we tell while merry-making at Christmas, in the gentle light of candles, aroma of cinnamon, tangerines and home-made buns... Holding hands in circle. In concert.

Calmness. January brings calmness in. Transparency of watercolours and dignity of ivory. Sipping cream tea from a delicate set of fine porcelain crockery. Savouring silvery light and glimmering snow. Serenity of whiteness. Education of senses.
Contemplating thoughts and confiding in diaries and books. Seeking thought-provoking reading. In solitude.
Learning court dances - a secret code of fans, art of sideway glances. Dignity. Glowing eyes under the fur-trimmed hood - hide passions to let it ripen.
Weaving the threads as tales of the years bygone are unfolding in front of the merry hearth...

...all the way to cunning February, biting, fighting, struggling with all the means at hand - spreading damp cold fingers to grab your heart. Just to make you stronger as you stand up to the test and break ivory eggshell.
Raves in the pubs, drinking beer and ale, singing loudly, dancing wildly. To heart content. So that our hot breath, burning cheeks, thumping hearts would melt the snow. And let the buds burst - in time.
...bleeding and oozing blood to nourish the spring just as we've fed new-born sun back in December...

Guess it's over? That's just the beginning, love. The first candle to be lit on Candlemass.


Half not as good as two drunk blokes singing it in the pub at the Irish Drink Party.

Irish Fiddle Jig - Rose In The Heather

Gay Gordons

@настроение: sunshine through the ribs

@темы: музыка странного сна, щоденники, The Cookbook of Good Mornings, МАГІЧНИЙ ТЕАТР ТІЛЬКИ ДЛЯ БОЖЕВІЛЬНИХ, Amidst the White Silence, архив, галерея

---

Музеї Києва

Do it with passion - or not at all!
Live the life you love. Love the life you live.
Praise every breath you take - and every moment taking your breath away.

Продовження в коментарях. На черзі - вул. Хмельницького. Археологічний, геологічний, природнийчий та ін. музеї.
В планах - відвідати київські музеї та поділитися враженнями

Площа Льва Толстого - Терещенківська - бульвар Шевченка - Хмельницького
* Музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків (музей східного та західного мистецтва)
адреса: вул.Терещенківська, 17
телефон: [phone]
режим роботи: 10.30-17.30, вихідні - понеділок, вівторок; перша середа місяця - з 10.30 до 14.00, вхід безкоштовний
варість: дорослі - до 30 грн, фотозйомка - 10 гр, з цінами на послуги краще ознайомитись на сайті
Основою колекції музею стало приватне зібрання видатних українських меценатів кінця 19 - початку 20 століть Богдана Івановича та Варвари Николівни Ханенків. Серед багатьох художніх скарбниць України музей Ханенків вирізняє те, що шедеври мистецтва представлені у відповідно стилізованих інтер’єрах. На першому поверсі розміщено експозицію «Мистецтв Стародавнього світу» (Єгипту, Греції та Риму), а також меморіальний кабінет, присвячений засновникам музею Богдану Івановичу та Варварі Николівні Ханенкам.
Експозицію західноєвропейського мистецтва розгорнуто на другому поверсі. У більшості залів: „Велика вітальня”, „Червона вітальня”, «Галерея», «Дельфтська їдальня», „Золотий кабінет” збереглося оформлення інтер’єрів, виконане в дусі історизму кінця 19 ст. Сучасну експозицію побудовано згідно з регіонально-хронологічним принципом та у відповідності до задуму фундаторів музею: оригінальні твори живопису, скульптури та вироби прикладного мистецтва разом з декоративними елементами інтер’єрів складаються у цілісні комплекси й відтворюють дух збіглих епох - від готики до рококо.
В цій частині експозиції представлено живопис Італії 14 - 18 ст., полотна художників Нідерландів, Фландрії та Голландії 15 - 17 ст., Іспанії 15 - 17 ст., Франції 18 - 19 ст. Серед шедеврів колекції - твори провідних європейських майстрів різних напрямків: Майстра дель Оссерванца, Якопо дель Селлайо, Джентіле Белліні, Марко Пальмеццано, Хуана де Сурбарана, Аллессандро Маньяско, Бернардо Белотто, Франческо Гварді, Пітера Брейгеля Молодшого, Гейсбрехта Лейтенса, Пітера Пауля Рубенса, Якоба Йорданса, Давіда Тенірса, Дірка Гальса, Франсуа Буше, Жозефа Верне, Жака–Луї Давіда та багатьох інших.
Основні етапи розвитку західноєвропейської скульптури представляє група цінних поліхромних скульптур, вирізьблених майстрами Середньовіччя, роботи ренесансних майстерень Лоренцо Гіберті, Донателло, Луки дела Роббіа, високоякісні відливки за моделями уславлених барокових статуй Джованні да Болонья та Бенвенуто Челліні, а також твори таких самобутніх майстрів як Нікола Кордьє та Антоніо Канова.
Вироби з бронзи та слонової кістки, ренесансні меблі, італійська майоліка, венеційське скло, порцеляна провідних європейських мануфактур, лімозькі емалі, брюссельські шпалери та ін. знайомлять із найбільш самобутніми явищами в історії західноєвропейського прикладного мистецтва. Окремий розділ експозиції присвячено унікальним візантійським іконам 6 -7 ст.
З залу французького мистецтва 18 ст., розташованого на другому поверсі, через невелику експозицію, де представлені окремі твори музейного зібрання гравюри, можна перейти до експозиції «Східна колекція». У чотирьох залах експозиції розгорнуто виставки «Буддійське мистецтво», «Мистецтво Китаю», «Мистецтво країн ісламу» та «Мистецтво Японії».

* Киевский музей русского искусства
адреса: вул. Терещенківська, 9
телефон: [phone]
час роботи: 10:00-17:00, вихідні — понеділок, четвер
вартість: дорослі - 30 гр.

В основі музею націоналізовані приватні зібрання, в першу чергу - колекція родини Терещенків. В музеї є експозиції давньоруського, 18-19 стт та радянського мистецтва. Перлиною давньоруської колекції є новгородська ікона "Борис і Гліб". Експонуються картини В. Тропініна, В. Сєрова, В. Васнєцова, І. Рєпина, І. Шишкіна - та М.Врубеля (окремий зал).

Філія музею російського мистецтва розміщена у відомому "Шоколадному будиночку", який зараз реставрують. По закінченню реставраційних робіт у «Шоколадному будиночку» влаштують картинну галерею, школу дитячого естетичного виховання та музей приватних колекцій. У цьому ж приміщенні планують зробити музей однієї картини, куди будуть привозити знаменитий твір мистецтва і влаштовувати тематичні диспути, демонструвати фільми.

На щастя, підозри, що будиночок так ніколи й не відреставрують і не відкриють для публіки, здається, не справдилися. Дитяча картинна галерея, філія Музею російського мистецтва, все-таки розпочала свою роботу.
Режим роботи: 11.00-18.30, вихідні - понеділок, четвер.
Вартість: для дорослих - 15 гр, пільгові категорії - 5 гр, екскурсія - 20 гр. В дні проведення виставок вартість квитків встановлюється окремо.

«Шоколадний будиночок» - двоповерхова будівля, споруджена у 80-і роки ХІХ століття в стилі венеціанського ренесансу для київського купця першої гільдії Семена Семеновича Могильовцева (1846-1917) відомим архітектором Володимиром Ніколаєвим. Завдяки своєму незвичному кольору будиночок отримав назву "Шоколадний." Він яскраво демонструє художній талант архітектора В.Ніколаєва. Інтер'єр кожної кімнати виконано в окремому стилі - французький, візантійський, східний, модерн, ренесанс, готика, бароко.

* Національний музей Тараса Шевченка
адеса: бульвар Тараса Шевченка, 12
телефон: [phone]
час роботи: 10:00-17:00, вихідний — понеділок
вартiсть: дорослі - 10 гр, студенти - 5, оглядова екскурсія (група до 15 осіб) - 50 гр, останній четвер місяця — безкоштовно

Національний музей Т. Г. Шевченка в Києві створено на базі колишньої Галереї картин Т. Г. Шевченка в Харкові та Центрального державного музею Т. Г. Шевченка в Києві. Колекція музею складається з унікальних цінностей: оригіналів малярських робіт Шевченка, документів про його життя та творчість, рукописних списків його поезій, рідкісних фотографій поета та його друзів, першодруків творів Шевченка з його автографами, майже всіх видань творів поета й літератури про нього, починаючи з прижиттєвих і закінчуючи сучасними вітчизняними та зарубіжними виданнями. У 24 залах розміщено понад 4 тис. експонатів. У музеї є понад 800 оригінальних картин, портретів, малюнків, офортів Шевченка, особисті речі поета, фотокопії його рукописів (26 картин, виконаних олією, 522 акварельні та олівцеві малюнки й офорти, 166 меморіальних речей та 533 одиниці архівних справ: слідство над Шевченком, автографи письменників, справи про спорудження пам'ятників Шевченкові) та багато ін.

А неподалік Майдану Незалежності - у провулку Козине болото (нині - провулок Шевченка) - у типовому для першої половини 19 ст. дерев'яному будинку з мезоніном розташований літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка. Тут Т.Шевченко проживав з весни 1846 до свого арешту — 5 квітня 1847 року. Господарем будинку був колезький секретар, чиновник 14-го класу Іван Житницький, добрий знайомий Івана Сошенка, лист якого допоміг молодому Тарасові вступити до Академії мистецтв. Разом з Тарасом Шевченком оселилися двоє його приятелів — художник Михайло Сажин та поет Олександр Афанасьєв-Чужбинський.
Помешкання Тараса Григоровича складалося з невеликої кімнати, вікна якої виходили на вулицю, та майстерні, розташованої на мансарді.
Тарас Шевченко разом з Михайлом Сажиним малював київські краєвиди, сподіваючись видати альбом, присвячений Києву. В цей час Т. Шевченко працював у Київській археологічній комісії і за її завданням створив серію архітектурних пейзажів у різних губерніях України.
Нинішня експозиція музею в повному обсязі розкриває тему перебування Т. Шевченка в Києві під час трьох його приїздів на батьківщину, насамперед проживання його в будинку 1846 року.
Ще один літературно-меморіальний будинок-музей Шевченка, в якому поет проживав під час свого останнього приїзду до Києва в серпні 1859 р. - "Хата на Пріорці", - знаходиться на вул. Вишгородській, 5. В першу чергу він цікавий відтворенням побуту 1850-х років, світу речей і предметів, що оточували Шевченка та його сучасників.

* Національний музей літератури України
адреса: вул. Б. Хмельницького, 11.
режим роботи: понеділок – п’ятниця – 9.00 – 17.00, субота – 10.00 – 17.00, вихідний – неділя
Кожна остання середа місяця – вхід безкоштовний
Кожна остання п’ятниця місяця – санітарний день
телефон для замовлення екскурсій – 235-12-96
Національний музей літератури України - головний музей такого профілю в країні. Його експозиція відображає в історичній послідовності розвиток української літератури з XI століття до наших днів. У музеї представлено близько 5 тисяч експонатів, серед яких унікальні стародруки (наприклад, перша друкована книга слов'янськими літерами «Апостол» Івана Федорова, Львів, 1574), рукописи, першодруковані та прижиттєві видання, особисті речі письменників, фотографії,твори образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва. В цілому колекція музею налічує понад 80 тисяч експонатів.
Музей розміщений у пам'ятнику історії та архітектури кінця XIX ст. - Головному корпусі колишньої Колегії Павла Галагана (1870-і, арх. О. Я. Шилле) - елітного навчального закладу Києва. У бібліотеці Колегії, інтер'єр якої оформлений італійськими майстрами, та майже повністю збережений, працював під час приїздів до Києва в 1885 і 1886 роках великий український письменник Іван Франко.
У музеї постійно проводяться літературні зустрічі, фестивалі культури, вручення літературних премій, презентації видань, вечори з участю письменників, вчених, художників, майстрів мистецтв. Працюють Клуб любителів сучасної літератури, літературно-мистецька студія, музична вітальня, школа народознавства.

Корисні лінки:
Всеукраїнська асоціація музеїв
Проект "Музеи Украины"
"Музейное пространство Украины"
"Мой Киев" - музеи
"Перше екскурсійне бюро" - музеї Києва
Интересный Киев

@настроение: sunshine through the ribs

@темы: ссылки, музыка странного сна, комірчина, Польові дослідження з української культури, Simple Warmth Toolkit, У пошуках утраченого часу, Місто, галерея

---

Гречний привіт з Херсона

Продовження прогулянки Херсоном я буду поступово друкувати в коментарях до цього запису - не піднімаючи пост.

"Люба К! Гречний привіт з Херсона.
Подорож минулася добре. Приємно подивована, які прості та привітні люди на Півдні..."

Денис зустрів мене на вокзалі та влаштував на ночівлю - в Грецькому передмісті, вул. Пестелевська (або Говардська), а нині - проспект Ушакова, № 16 - до нічного притулку, споруджений Фальц-Фейнами (згодом краєзнавчий та археологічний музей), нині це - Херсонський обласний центр туристсько-краєзнавчої творчості учнівської молоді. Вважається, що в цьому нічному притулку зупинявся в серпні 1891 р. Максим Горький по дорозі в Крим.
...Доки ж Денис не повернувся з "присутніх місць" (Обласна інспекція з охорони пам'яток історії та культури управління культури облдержадміністрації - в приміщенні меморіального музею-квартири Лавренєва (літературний відділ Херсонського краєзнавчого музею)), я снідаю - на лавці, неподалік Олексіївської спільноти Червоного Хреста, нині - клінічної лікарні. Хліб, сир та молоко. Годую голубів та горобців. Прибираю де-не-де сміття. Немов шукаю спосіб - подякувати за гречний прийом, висловити - радість...
...Над головою склепіння молочного неба, розписане пальметами чорного гілля...

За кілька годин ми гулятимемо містом - до пізнього вечора.
Слухатиму його - вбираючи кожне слово, краплю зоряного сяйва. І в темній воді очей відіб'ється - вулиці старого Херсона, вікна будинків - тут жили Суворов та Ушаков, Сєнявін та Лавренєв, Тьомкіна - донька Потьомкіна та Катерини Великої - і здається, за мить засвітиться і залунає музика та гомінкий сміх веселого товариства, "Наталка-Полтавка" за режисурою Марка Кропивницького, розпашілі офіцери шукатимуть достойного продовження веселого вечора - по-під п'янким чорнооким південним небом... Аби лишень не вибили й друге око майбутньому великому полководцю у п'яній бійці. Не полізли мірятися мужністю - на нічний штурм. І навели переправу - бодай через місяць. Відірвавшись од теплих духмяний грудей.
...Чуєш? Ковила, євшан-зілля та запах крові. Іржуть коні - скіфів, гуннів, половців, татар, козаків та російських солдат. Осипаються піщинки - дихають саги. Споглядають кам'яні баби - понад античними поселеннями, скіфськими городищами, понад затопленою столицею Германаріха, руськими шоломами в Олешші та козацькими могилами, понад степом, сагами та солончаками - день за днем, рік за роком, крок за кроком - сходить сонце.

пройтися проспектом Ушакова - від вокзалу до Херсонської фортеці

Вокзал. Проспект Ушакова.


Ми йдемо від вокзалу провідною вулицею міста - проспектом Ушакова. Він тягнеться від набережної Дніпра через місто до Миколаївського шосе (Миколаївської поштової дороги) та вокзалу (колись саме з Дніпра, з військово-польового укріплення Олександр-Шанць на його високому правому березі, закладеного під час російсько-турецької війни, й почалася історія міста, що в перекладі з грецької називається просто "Берег").
Раніше вулиця звалася Пестелівською - на честь херсонського цивільного губернатора Володимира Івановича Пестеля (1839-1845).
"При Пестеле был осуществлен проект засыпки болот между дамбами вдоль набережной Днепра, и он же был инициатором устройства каменной набережной. В результате город был защищен от разливов Днепра... В 1890 году к столетию со дня смерти известного английского филантропа Джона Говарда, похороненного вблизи Херсона, улица была названа его именем."

Джон Говард (англ. John Howard, *2 вересня 1726, Лондон — †20 січня 1790, Херсон) — англійський юрист, філантроп, дослідник масових інфекційних захворювань у Європі.
Джон Говард — юрист-реформатор, який започаткував соціологічний метод в юриспруденції. Цим він заклав підвалини диференційованого законоположення в судових справах, при розгляді яких почали враховувати соціально-об'єктивні причини злочинства.
У 1781 році Говард прибув у Росію, яка його зацікавила, як країна, що відмовилася від прилюдної смертної кари. Він відвідує, зокрема, міста Петербург, Москву, Херсон. Тут він досліджує госпіталі, лікарні, в’язниці. На береги Дніпра уродженець Великої Британії прибув з тим, щоб вивчити причини масової інфекційної захворюваності солдатів та матросів гарнізонів і жителів Новоросійського краю. В той час в Херсоні лютувала епідемія тифу і Говард доклав багато зусиль для лікування хворих. Своєю діяльністю здобув загальну шану і любов жителів, відвідуючи хворих, він заразився на висипний тиф. Саме від цієї хвороби помер цей друг людей у січні 1790 році у віці 65 років.
На могилі Говарда (нині - на цвинтарі по вулиці Некрасова) за його заповітом було встановлено сонячний годинник («Не переносите моего праха в Англию, - просил он, чувствуя скорую кончину, - там, как и здесь, буду я в одном расстоянии от неба... Я не желаю ни памятников, ни надписей: по хотел бы, чтоб на моей могиле были поставлены солнечные часы...») з написом "Ad sepulcrum stabi, quisquis es, amici" (Хто б не був ти, тут друг твій схований). За розпорядженням Олександра І в травні 1820р. було відновлено пам'ятник на могилі Говардр та споруджено ще один поблизу в'їзду до Херсона з боку Миколаєва (нині - проспект Ушакова). Це обеліск з сонячним годинником, медальйоном з барельєфом Говарда та написами "Alios salvos fecit" (Робив інших здоровими) та "Vixit propter alios" (Жив для інших)). Кошти були зібрані жителями Новоросійського краю - зокрема мешканцями Херсона та Одеси.
На жаль - "в 1950 г. при строительстве Степановского каменного карьера было разрушено надгробие памятника, а прах Говарда перезахоронен в неизвестной могиле." Обеліск на проспекті Ушакова стоїть і нині.

Після встановлення диктатури пролетаріату (4 лютого 1920 р.) вулицю було перейменовано у Червоноармійську.
Проходимо повз площу Свободи - тут й досі стоїть пам'ятник Леніну. Також пам'ятка мистецтва - та історії, яку не можливо викреслити і не варто забувати.

...від 1947 р. - це проспект Ушакова.
Фёдор Фёдорович Ушаков (13 (24) февраля 1745 — 2 (14) октября 1817) — выдающийся русский флотоводец, адмирал (1799). Русской православной церковью причислен к лику святых как праведный воин Феодор Ушаков, святой покровитель российского военно-морского флота.
С 1769 года в Донской (Азовской) флотилии, участвовал в русско-турецкой войне 1768—1774 годов.
С 1783 года на Черноморском флоте, участвовал в постройке кораблей в Херсоне и строительстве пункта базирования флота в Севастополе. Свою первую награду — орден Святого Владимира IV степени (1784) получил за успешную борьбу с эпидемией чумы в Херсоне. В начале русско-турецкой войны 1787—1791 годов командовал линейным кораблем «Святой Павел» и авангардом Черноморского флота, развивал новые принципы тактики маневренного морского боя. Одержал ряд блестящих побед над турецким флотом - в сражениях у Фидониси, Керчи, мыса Тендра (сражение у Гаджибея), при Калиакрии. Был произведен в вице-адмиралы. кому цікаво - може досліджувати тему далі
Пам'ятник Ушакову розташовано перед Херсонським державним морським інститутом (який бере свій початок від училища торгівельного мореплавства, заснованого за наказом Миколи І 20 лютого 1834 р. - за клопотанням новоросійського губернатора, графа Михайла Воронцова), на проспекті Ушакова 20.

(символ Херсона - лінкор "Слава Катерини")
Херсонское мореходное училище
Училище торгового мореплавания было основано в 1834 году и помещалось в здании бывшего путевого дворца Екатерины II в упраздненном Херсонском адмиралтействе. Училище открыто по ходатайству графа Воронцова, который в первые годы посещал публичные мероприятия училища, проводимые с особым торжеством. В училище мореплавания поступали преимущественно дети купцов и мещан. Группа учащихся состояла из 24-х воспитанников. Курс обучения был рассчитан на 4 года, по окончании которого воспитанники для совершенствования мастерства поступали на 3 года во флот на правах кондуктора. В программу училища кроме общеобразовательных и специальных предметов входили иностранные языки: греческий, турецкий, итальянский, позднее - немецкий и французский. Училище выпускало штурманов, помощников штурманов, а также корабельных мастеров. В 1872 году, благодаря Городскому управлению, училище было открыто уже как Мореходные классы II разряда для подготовки штурманов и находилось в ведении Министерства торговли и промышленности. 1 декабря 1872 года Херсонские мореходные классы торжественно открылись в арендованных двух частных домах владельцев П.Лаликуля и О.Розенталя за плату по 600 рублей в год. Потом арендовали дом С.Волохина по 400 рублей в год. По случаю празднования 25-летнего царствования императора Александра II, в 1880 году заложили и в 1882 году окончили постройку собственного здания училища, а учебному заведению присвоено имя императора Александра II.
К 1-му января 1896 года общее число учащихся составило 90 человек. С 1 июля 1903 года мореходные классы были преобразованы в Мореходное училище малого плавания. Согласно указу от 10 мая 1904 года училище малого плавания преобразовано в 1905 году в «Херсонское мореходное училище дальнего плавания имени Императора Александра II».
В августе 1920 года, согласно постановлению Херсонского райкомвода, училище ликвидировано и на его базе в сентябре 1920 года создан Техникум водного транспорта. Сучасне приміщення інституту (тоді - технікуму) знаходиться, між іншим на місці 1-ї Маріїнсько-Олександрівської жіночої гімназії, приміщення якої було підірване нацистами в березні 1944 р.

На территории, занятой проспектом, найдено сарматское погребение с бронзовой фибулой (застежкой), серьгой, керамикой первых веков до нашей эры.

Повертаємо на вул. Перекопську (Пестелівський бульвар) - до Херсонської фортеці, з якої народилося місто.
Повз парк ім. .Леніна (з 1939 р.), колишній Олександрівський (з 1880 р.). Власне, вперше парк на території між фортецею та містом був закладений ще засновником Херсона, князем Г.О.Потьомкіним-Таврійським, у 1785 р.
Що ж до вул. Перекопської, то у 80-х рр. 18 ст. тут були солдатські казарми. Згодом - базар (і Базарна вулиця) між фортецею та Воєнним форштадтом. І лише після нівелювання укріплень Херсонської фортеці з 1907 р. тут остаточно сформувалася вулиця... Херсонської фортеці, що дала початок місту. Фортеці, що так і не знадобилася під час війни - так само як Київська.

To be continued

@темы: комірчина, щоденники, Польові дослідження з української культури, Дай мне напиться железнодорожной воды, МАГІЧНИЙ ТЕАТР ТІЛЬКИ ДЛЯ БОЖЕВІЛЬНИХ, У пошуках утраченого часу, Місто, галерея

---

Квітка Папороті: Ті, що Танцюють у Темряві

уривок з зошита для самостійної роботи

Я прокинулася серед ночі. У болісному неспокої жаги.
Доки нарешті не торкнулася пальцями ніг стільця, не притягнула до себе, не заволоділа ним.
Не знаю - як довго - певно, понад годину - ми спліталися на підлозі... Гойдала його на литках, перекручувалася - колесом, застрибувала, падала, відкидала - лише, щоб знову притягнути до себе - кінчиками пальців ніг... доки нарешті не зіщулилася, покручена, між його ніжками... доки не підвелася... не переступила... не озираючись...

То ось ти яка - залежність. Потреба володіти та належати... бути поруч - завжди... не розриваючи сплетіння пальців бодай на мить. Нестерпно. Нестерпно - не торкатись.
Я - не можу так. Я - не хочу так. Неможливо - літати, не розриваючи обіймів ні на мить. Неможливо - для мене.

Так народжується знання - всередині тіла. Так танцюють у Темряві. Зокрема - так.

Не слушай моей болтовни не доверяй моим волосам и губам
Лучше услышь тишину обними пустоту они любят тебя не меньше
Я это они моё тело обман а на самом деле
Живут лишь они а мы в их играх краски звуки кисти и глина
(с - Ольга Арефьева, Элегия)

...Ті, що Танцюють у Темряві, дозволяють знанню заповнити їх (змінити їх) - зсередини... почасти - немов вода наповнює чашу... Аж-но вони стають водою, що набирає форми чаші.
Ті, що Танцюють у Темряві, танцюють зі світом, пізнають його - зливаючись з ним, дозволивши зігнути, скрутити, зламати, змінити себе... заповнити - зсередини - по вінця. Прорости крізь тіло - травами й промінням. Звучати - сопілкою з кісток тростини, калини, вишні, верби...
Приходять почасти у не-мертві світи - знищити зсередини. Але... Але й знайти зернятко - знайти, зберегти, а може й виплекати в темряві черева...
...Приходять в мовчанні, в мовчанні порожнини, що в ній виявляє себе - звук, мелодія, пісня.
...Полишають вогняне пекло - з піснею, що в тремтить в деці.
...Ті, що Танцюють у Темряві, стають губами тих, хто мусить говорити, руками тих, хто мусить торкатись, обнімати, танцювати... а подекуди й сходами в небо...

(немов пастушок у казці, що грає на сопілці з верби - з верби, що виросла з дівочих кісток, - щоб її голос було чути)

...танцювала - ніч до ранку, ходила стінами навшпиньки, малювала - у світлі свічки та екрана телефона...

@темы: маргіналії, щоденники, МАГІЧНИЙ ТЕАТР ТІЛЬКИ ДЛЯ БОЖЕВІЛЬНИХ, На іншому боці Місяця

---

The Cookbook of Good Mornings: L'arte d'arrangiarsi

Восени я почала збирати намисто медвяного бурштину - щоб пережити зиму.

Наразі я й досі не можу урвати час, щоб надрукувати це в дайр, тож... Недільного ранку, з горнятком духмяного чорного чаю, зарившись з головою в матеріали про Херсон та Херсонщину, поділюся разочками бурштинових намистин, що їх зібрали інші - ті, що знаються на мистецтві зігрівання світу тисячею дрібниць.


Рецепты от Алики

о борьбе с осенней хандрой и хмарью за окном

А чего, у меня тоже есть советы по борьбе с осенним унынием.

1. Купите себе белые занавески ( вот в икее есть полотняные и недорогие), закройте им вид на печальную и тусклую действительность за окном и поставьте за них яркую лампу - настольную, напольную - как вам окно позволяет. И пусть горит и кажется, что там светлый ясный день.

2. Вкрутите везде лампочки в полтора раз сильнее, чем обычно - и включайте везде яркий праздничный свет. В туалетах и коридорах тоже. И везде, где у вас стол стоит так, что вы спиной к люстре или лампе.

3. Напишите себе список утешительной еды - купите ее - и ешьте! Вот супчик, кто любит, очень hearty еда для холодных дней - сердечная и горячая. Наливайте его в круглую глубокую мисочку, а не тарелку, кидайте ложку сметаны, пусть он оранжевое морковкой и золотится - и главное, мясо нарежьте туда кусочками мелкими и размешайте. Овощной, вермишельный или рисовый - главное горячий и густой. И ешьте деревянной ложкой, если у вас есть - прямо вот этой не использованной хохломской ложкой - ею горааааааздо вкуснее, чем металлической.

4. Режьте в чай яблоко. Пока он заваривается душистый, берите румяное яблоко и острым ножичком режьте на треугольные кусочки прямо в чай.

5. Делайте бутерброды с ягодами и фруктами - просто делайте тост и режьте бананы, яблоки, груши, ягоды - что у вас есть - плоскими ломтиками и кладите сверху. Если религия вам позволяет есть сливочное масло - вперед, между фруктами и хлебом проложите тонкий слой. Бутерброды будут нарядные и вкусные и полезные ужасно.

6. И купите уже себе какао! Нельзя в холода и унылость без какао жить. И пейте из самой красивой чашки.

7. В доме нужно убраться. Ничто так не наводит унылость, как слои вещей везде в серый день. Но если день серый - у вас фиг есть желание убираться. Поэтому пользуйтесь моим методом создания красивого гостиничного номера из дома - возьмите коробку картонную, пройдите по комнате и, не глядя, сложите туда все, что раскидано. А заодно все, про что вы не уверены, что оно тут хорошо лежит. Пустое место протрите и пропылесосьте. Коробку надпишите и уберите. Если вам захочется, можете открывать раз в день и сортировать оттуда вещи. А не захочется - летом будет лучше

8. А теперь посмотрите и уберите с глаз все, что не радует однозначно - поломанные или треснутые вещи, некрасивые подарки, картинки и сувениры, если они не придурошно веселые и жизнерадостные. Картину с грустной девушкой на краю обрыва - совершенно точно уберите нафиг. И игрушки грустные, и фотографии и даже диванные подушки с унылыми тиграми - тоже уберите.

9. А теперь возьмите из запасов все, что веселое - пусть оно новогоднее, летнее или деньрожденное. У вас тут не отчетная выставка правильного поведения, у вас серьезные обстоятельства - осень, мымрно и гняво на душе, к вам МЧС вызывать впору. И поставьте и повесьте все вокруг. И пусть оно будет красное, желтое и оранжевое. Нет готовых картинок - вырезайте из журналов счастливых девушек на цветочных лугах, розовые торты, и толстых пухлых младенцев. Поднимите все запасы Аннегеддевских открыток - и на стены. И котегов умильных туда же. Что вас радует - цветы в вазонах в Швейцарии, цветные карандаши россыпью с рекламы магазина, шоколад, глянцево снятый, индийские ткани на базаре - тащите эти фотографии и картинки отовсюду - и вокруг себя лепите!

10. И музыку сложите в папку - и как входите в комнату - врубайте. И никаких грустных "страданула" - только веселую, а лучше танцевальную. Хоп хей лалалей. И пусть играет.

11. Теплые и яркие свитера, шали и придурошные носки - должны лежать наготове, как противогаз при газовой атаке. Носки с пальцами на собственных ногах способны развеселить любого. Не все же собакам уписываться от радости, гоняясь за своим хвостом!

12. И перестаньте читать серьезные книги. Летом будем предаваться трагедиям - под зеленые огурчики и свежую редиску. Наберите себе веселой литературы. И читайте вслух Карлсона и Пеппи. А Бимов с черными ушами сожгите в печке и погрейтесь.

14. И кино тоже выкиньте про суровые будни и сексуальные неудачи бедных девушек из народа. Спросите вокруг, если не знаете сами про существование пустых, веселых и придурошных фильмов. "В джазе только девушки" или "Бриллиантовую руку" - вот что нужно смотреть. И смеяться.Под пледом. На диване. Время от времени высовывая ногу и шевеля пальцами в полосатых носках.

15.Если у вас есть сушилка при стиральной машине - засовывайте туда халаты и полотенца перед тем как идти в душ. И пользуйтесь горячими. И в постель перед укладыванием надуйте горячим феном.

16. И вообще - если это может сделать электричество - не делайте это своей тушкой!

17.И купите себе красивую, по настоящему красивую тетрадку-записную книжку-блокнот, каждый день ставьте там число и записывайте ТОЛЬКО хорошие вещи - что с вами было смешного, вкусного, красивого. Прямо так на первой странице и напишите - купила себе сегодня дивной красоты блокнот, ни у кого такого нет. И далее по дню. И каждый день перечитывайте записи предыдущих дней. Пусть нарастают, как в стихе про дом, который построил Джек.

(с) Алика (rikki-t-tavi.livejournal.com/792995.html)
Shared by  Гьюрд

Рецепты от Хоктенка.
1. Горячие напитки. Больше всего я люблю имбирный и фенхельный чаи, черный чай с молоком и корицей и какао. Зимой без горячего питья никак не обойтись!

2. Теплая одежда. Обувь тоже доджна быть теплой, но два моих основных зимних мастхэва - это шарфы и рукавички. Теплые, вязаные, плотные. И каких-нибудь прикольных расцветок :-)

3. Цитрусовые. Обязательно - красные грейпфруты, а еще лимоны, мандарины и апельсины. Все это можно есть в свежем виде, а можно делать цукаты. Кожуру от цитрусовых выбрасывать не нужно, ее хорошо класть в чай или компот. Или порезать кубиками, подсушить в духовке и подмешать к рассыпному чаю.

4. Ванны. Горячие, конечно. С ароматной пеной, морской солью, травяными настоями или эфирными маслами. Хотя бы два раза в неделю.

5. Хорошие питательные и насыщенные кремы для лица, рук, тела, шампуни и маски для волос. Зимой, при холодах и недостатке витаминов, высушенном отоплением воздухе, шкурке и волосам нужна дополнительная забота. Особенно приятно, если все уходовые штучки будут иметь "вкусные" запахи.

6. Сон. Не даром ведь некоторые животные впадают на зиму в спячку. По моим ощущениям, зимой нужно спать не менее 8 - 9 часов. А вот летом мне, к примеру, достаточно и шести. Спать желательно в хорошо проветренной комнате (холода - это вовсе не повод неделями не проветривать квартиру!)

7. Прогулки. Одеться потеплее, прихватить с собой термос с чаем - и вперед! К морю, в парк - куда угодно. Особенно, если день выдался погожий.

8. Хорошие книги и творчество. Это для длинных зимних вечеров. Читать и создавать своими руками красивые вещи - это прекрасные зимние занятия.

9. Любовь. Прекрасна и полезна в любую пору года. Согревает душу и тело. Помогает пережить самые суровые холода и самые серые дни.

Рецепты от irondragofly:

"...своей тоски не объясняя"
Сегодня один мой знакомый в письме спросил о способах борьбы с "безымянными печалями" и прочей хандрой. Я собиралась в больницу к Линдалу и ответила наспех. Уже на обратном пути сформулировала более внятный ответ, а потом подумала, что это дело может сгодиться и кому-нибудь еще.

То, что под катом, не претендует на объективность, и имеет только одно достоинство: оно было проверено в ходе негуманных экспериментов на живом человеке, который выжил и сейчас доволен жизнью, конкретно на мне. В данном частном случае работает именно это, но какие-то из этих вещей с успехом опробованы на других.



1. Первая группа методов имеет общий посыл: чем хуже на душе, тем безжалостней стоит быть с телом. Парадоксально, но это работает, как ничто другое.

а) Физические нагрузки, в идеале - тяжелая физическая работа. Особо рекомендую рубку дров, вскапывание изрядных кусков земли, таскание всякого хлама разной степени тяжести вверх и вниз по лестнице (переезды друзей нам в помощь). Еще очень хороши спарринги - Линдал не даст соврать, настроение улучшается уже через 15 минут. Но вообще подойдет любая тренировка, лишь бы с полным оттягом, не щадя себя. Скажем, если ежедневная норма отжиманий - 20, тут надо сделать 25, чтоб руки тряслись и перспектива упасть лицом в паркет казалась вполне привлекательной. Я очень склонна к упадку всех сил, в том числе и душевных, в зимнее время. Но, честное слово, после вдумчивой, качественной обработки боксерской груши кулаками и дубинками становится теплее и на душе тоже. Только надо брать себя за шкирку и заставлять кряхтеть и потеть именно в те моменты, когда хочется неотрывно, не шевелясь, глядеть в окно "в тоске необъяснимой". Просто удивительно, до какой степени это работает.

б) Обливания холодной водой. Тут есть два важных момента: начинать надо постепенно, со ступней ног, каждые несколько дней поднимаясь чуть выше, вплоть до выливания на себя, с головой, ведра ледяной воды. Вода должна быть именно ледяной, обжигающе-ледяной, не начинать с прохладной, понижая градус, а самой холоднющей окатывать ступни, потом голени, потом до колен, и т.д. Вот этот "ожог", он дает мощный выброс эндорфинов, некоторым при этом аж визжать хочется. И тут есть очень сильный момент преодоления, когда кажется - ну никак я на себя это не вылью, а потом закрываешь глаза - и переворачиваешь ведро. Главное, чем хорош этот способ в зимнее время - согревает здорово. Вся кожа горит, тянет и бегать кругами.


в) Я убеждена, что человек рассчитан на то, чтобы работать по временам с существенными перегрузками, испытывать иногда и голод, и холод, и боль, и жажду, и крайнюю усталость. Мы, городские, живем в слишком комфортных условиях, и в этом, возможно, одна из причин того, что все так депрессивно выходит. Так вот, иногда можно и нужно подвергать себя лишениям. Скажем, не есть день-другой, кому здоровье позволяет ( мой предел - две недели на одной только воде ) Очень обостряет чувства, ну, и еда потом больше радости доставляет. Или вот, например, если сделать перерыв в тренировках, а потом дать нагрузку, то на следующий день будет приятная такая боль в мышцах. Или пройти пешком несколько километров - хотя бы от работы до дома. В пятницу, например. Человек с воображением найдет много способов поиздеваться над собой.

Хороший критерий - к моменту "отбоя" должно валить с ног. Какая там бессонница - надо добиться того, чтобы упасть и отрубиться стало мечтой, большой радостью и наслаждением. Тупым, простым физическим наслаждением: в какие-то моменты оно граничит со счастьем.

2. Некоторые чисто внешние моменты, нетрудные к исполнению, но очень действенные.

а) яркий свет, причем - теплый яркий свет. Особенно важно осенью-зимой. Нахождение в вечных сумерках способствует поселению этих сумерек и в душе тоже.

б) Нет "душевнополезных" и "душевновредных" цветов, но у каждого есть цвета, в которых ему комфортно, и те, которые угнетают. Поразительно, сколь многого можно добиться простой перекраской стен или переклейкой обоев. Потому что даже самый позитивный человек, если он любит, скажем, рыжее и оранжевое, в комнате с серо-голубыми стенами будет, не всегда сознавая это, чувствовать себя паршиво, и наоборот.

в) Спать в достаточном количестве. Даже если ночью в Интернете самая жизнь. В идеале - высыпаться почти каждый день, а так - хотя бы в выходные.

г) Как это ни банально, витамины. И вообще осмысленное питание.

д) Свежий воздух. Проветривать спальню на ночь - строго обязательно.

е) Запахи. Не только прафюмерия, но и пряности, чай, кофе, еда - но в жизни должно присутствовать по максимуму приятных и разных запахов.

Эти "мелочи" иногда меняют жизнь до неузнаваемости. Поэтому иногда, как показала практика, имеет смысл даже в случае ограниченных средств сменить обои пусть на более дешевые, но правильного цвета, или, сэкономив на бытовой химии и вообще на чем угодно, купить бутылку хорошего вина, или оставлять свет включенным во всей квартире...

3. ...а что же, собственно, наш богатый внутренний мир? И до него руки дойдут.

а) "Что снаружи, то и внутри, и причины легко меняются местами со следствием. Как бы ни глумились сейчас над Карнеги, по крайней мере одну мысль из "Как перестать беспокоиться и начать жить" стоит отлить в бронзе: если, находясь в подавленном состоянии, начать двигаться, гоаорить и вести себя так, как будто ты в хорошем и ровном настроении, настроение непременно улучшится.

Все просто: расслабить лицо, убрать по возможности мышечные зажимы. Выпрямиться. "Не всякий невротик сутулится, но всякий сутулый наверняка невротик". Вынуть голову из плеч, последить за походкой.

И - обратная связь очень сильно подкрепляет состояние. Скажем, если кто мрачен, несчастен - более или менее тактичные окружающие начинают обращаться бережно, как с больным, ведут себя тише, а то и участие проявляют. Чтоб их не разочаровывать, взбодриться уже не выйдет - разве что улыбнуться бледной улыбкой и поблагодарить слабым голосом. Если же они, напротив, раздражаются на "вечно кислую мину", станет и вовсе паршиво.

А вот войти легким шагом, поздороваться приветливо, и взгляд иметь ясный - отвечая в том же ключе, собеседник может окончательно втянуть в орбиту хорошего настроения, самого подлинного. Скажем, если у меня совсем не заладился день, я замерзла, устала, работу пришлось переделывать, а голова болит... и тут звонит мама или систер в хорошем настроении, я постараюсь подхватить эту волну - а через пять минут доброй ненапряжной болтовни уже сама забуду, что была не в духе. А отвечу мрачно - человек сбавит обороты, и вот потухший голос, сочувствие, слова утешения... и обеим как-то безрадостно.

б)Современная психология учит нас, что нужно уметь говорить о своих чувствах и выражать свои эмоции. С наукой психологией я не спорю, но уверена, что не менее важно также уметь о чувствах не говорить и некоторые свои эмоции игнорировать. Иногда, в основном среди женщин, возникают "дружбы", основным содержанием которых является многократное, подробное обсуждение тонкостей своих душевных движений. Но такие беседы - это замкнутый круг, без просвета, и играть в это можно годами. Да, доверие, да, искренность, но все какое-то ущербное и бессмысленное.

Ну, и в быту - какую-то часть своего раздражения вполне можно засунуть себе в... в карман, не сливая на близких, ничего страшного на почве "подавленной агрессии" не случится.

в) Есть слова-паразиты. есть мысли-паразиты. Воспоминания о прошлом, "когда все было лучше", или наоборот, перепроживания давних и недавних потерь и обид, тревога о будущем, всяческое "ковыряние болячек"... Это все стоит себе запретить, тщательно отслеживать и при обнаружении немедленно себя переключать - хоть на пение (про себя или вслух, в зависимости от ситуации), хоть на отжимания, хоть на чтение.

г)с Стоит заиметь прикольные традиции, маленькие свои ништяки. Что-то, что структурирует время, когда заранее знаешь - тогда-то и тогда-то будет что-то хорошее, маленький праздник. Кофе в постель по утрам. Вылазка в суши-бар или в пивную в день зарплаты. В баню под Новый год. В поход каждое лето...

д) Иногда же здорово устраивать что-то, что ломает рутину, меняет привычный порядок вещей. Это и поездки - чем спонтанней, тем лучше, и "давай вместо ремонта купим другую машину", и всяческие нелепые авантюры, и просто проваляться весь день в постели, пересмотрев за раз все "Семнадцать мгновений весны", и вместо домашних дел, запланированных на выходные, подорваться целый день гулять по городу, заходя в кафешки и фотографируя лужи... Разумеется, делать это стоит так, чтоб не подставлять близких, не нарушая обещаний. Так разрывается монотонность жизни, ошалевшая белка покидает колесо, и все это весьма бодрит.

4. А еще я убеждена, что непременная составляющая полноценной жизни - любимое дело. Лучше всего, когда работа, приносящая деньги, и есть такое дело. Если же нет, то - или семья, или хобби, хоть разведение кроликов на даче, но должно быть что-то, во что можно щедро и радостно вкладывать себя. Иначе никуда не деться от "бессмысленности существования". В один из худших моментов своей жизни я завела Кима. И это тогда, в тот момент, меня реально держало, давало силы как-то барахтаться дальше. Я знала, что несмотря на весь ужас, творящийся вокруг, есть вот эта потрясающая псина, и только от меня зависит, выздоровеет ли он, придет ли в себя, и вообще... Ни, и отдача была огромная. Сейчас в жизни появилось много хорошего и важного, а Ким - чудесный, самый лучший в мире пес.

5. Самое же главное во всем этом не считать свою хандру, тоску, все эти свои депрессивные состояния некой фишкой, показателем особой чуткости, душевного богатства, невероятного внутреннего мира. Главное - понимание, что быть несчастным, в общем, нездраво, что это помеха яркой, сильной, осмысленной жизни. Главное, в общем, относиться к этому именно как к своей проблеме, требующей решения - и приложить какие-то усилия, чтоб решить её. Если обозначить цель, средства найдутся.

Повторюсь, что вышеизложенное не претендует на общезначимость, напротив, суммирует лишь мой личный опыт. Кому-то здоровье не позволит отжиматься, а кто-то испытает сильнейший стресс от нарушения привычного распорядка жизни. Но вот конкретно эти вещи в конкретно моем случае обкатаны практикой и работают, а потому могут сгодиться кому-то еще.

Shared by  Karolina Cienkowska

І останнє: Do it with passion or not at all!
Займайтесь тим, що змушує Ваші очі горіти.
...пішла порпатись в історії Херсона далі...

Рисунок: (с) Irisz Agocs

@настроение: sun in the teacup

@темы: музыка странного сна, комірчина, The Cookbook of Good Mornings, МАГІЧНИЙ ТЕАТР ТІЛЬКИ ДЛЯ БОЖЕВІЛЬНИХ, Simple Warmth Toolkit, Сорочье гнездо, галерея, мистецтво тисячі дрібниць

---

"Дай мне напиться железнодорожной воды..."

Здається, я не знайду слів, щоб пояснити особливе піднесення, що охоплює, варто лишень вирушити в дорогу - ачи зібратись... Піднесення, що його не можна пояснити виключно бажанням опинитись у точці В (побачити інше місто, зустрітись з друзями, заробити повні штані пригод на свою дупу тощо-тощо...).
Тож доведеться перефразувати кілька рядків з чарівної пісні у виконанні Луї Армстронга та Елли Фітцджеральд...
Can anyone explain the thrill of a kiss? No, no, no...
But when two eager lips are pressed against yours, you'll know. Yes, you'll know...

Can anyone explain the thrill of a road? No, no, no...
But when you get your foot out into it, then you'll know. Yes, you'll know...

Київ-Харків-Київ-Херсон-Залізний Порт-Херсон-Київ... *без перерви на обід і рекламу*
Іноді нестерпно хочеться прожити хоча б місяць - три місяці - півроку - рік - в дорозі, у мандрах листя - за вітром...

@темы: щоденники, Дай мне напиться железнодорожной воды, МАГІЧНИЙ ТЕАТР ТІЛЬКИ ДЛЯ БОЖЕВІЛЬНИХ, галерея

---

"Дай мне напиться железнодорожной воды..."

Сьогодні у нас святкуватимуть Святвечір - Святвечір перед Різдвом.
І треба - розливати зоряне сяйво в горнятка, зоряне сяйво з присмаком дива...
Але... не вловиш на гачок дух Різдва, спів срібних дзвоників, пломінь свічки, не закриєш у пляшці...
Минулося, мамо... Тринадцять чудесних ночей минулися, мамо...
Вибач... Звісно, ми приберемо в квартирі. Звісно, приготуємо 12 страв, узвар і кутю.
Вибач... Я не чую - срібних дзвоників. Не чую - Його кроків.
Вибач...

Вибач... Я чую, як гуде потяг, як чимраз голосніше торохтять колеса.
Я йду. Я йду, мій боже залізних чобіт та житнього хліба... Спити твоєї води - знову.
...і - хто зна - може, "в очах води по вінця повік", темної місячної води - знову... і я гратиму на кіфарі - чи на лютні, чи на колісній лірі - на колісній лірі тіла, знову і знову...

 ingadar, welcome! Спасибо, что заглянули.

@настроение: in the road

@темы: музыка странного сна, щоденники, Дай мне напиться железнодорожной воды, МАГІЧНИЙ ТЕАТР ТІЛЬКИ ДЛЯ БОЖЕВІЛЬНИХ, галерея

---

In the Road [flashbacks - not to lose]

Ще сьогодні зранку... Сонце на снігу. Біла безмовність. Горнятко чорного чаю. Довгі самотні прогулянки. Екранізації Джейн Остін. Межа між - скутістю, холодом та стриманістю. Allegro non molto - Largo - Allegro.
...пристрасть зими - у вихорі заметілі... або... таємничому мерехтінні снігу...
Що ви знаєте про стриману пристрасть зими і холод, що опікає?.. сяйво вогню крізь лід?..
...а тепер...

...Бар при дорозі. Червонуватий дорожний пил. Вона з'являється перша. Black Impala 1961 SS. Міцна Гватемала з шоколадним присмаком та Sheridan's... І він. Black Impala 1967. JW Red Label та горіхова Ямайка Blue Mountain. Non timebo mala. Down her dark eyes there are glimmering crimson crescents. I don't need to look at her with my left eye to know. Sure, he's after her. He's been after her for ages. Seems to like the hide-n-seek game...
She comes back in an hour. Arm bleeding. Crimson scratches on her face and shoulders. I bring hot water, bandage and some whiskey. Without a word.
Later do they come. Don't need to take a look with the left eye, or get a gun, or... Better back off and watch out. This land's mine.
...Nice lads. Bright enough to leave without getting the matter worse.
Anyway, she's left already. Through the open window. Into the backyard. And the shadowy moors - between the worlds.

P.S. Так... тень - краем глаза. И, возможно, напоминалка, что ее было бы неплохо отловить и написать. Прекрасный экземпляр для бестиария...

 Hester Eir, welcome!
Если найдете что-то по вкусу - угощайтесь. Help yourself.

P.P.S. Sorry... Мені западло шукати кращу фотку чи малюнок))

посмотреть на Импалу?

www.flickr.com/photos/31068440@N06/2909453580/
Знущаюся над стільцем під музику - і святкую звільнення правої руки від гіпсу.

@настроение: Why don't we do it in the road?!

@темы: rough-drafts, музыка странного сна, Дай мне напиться железнодорожной воды, МАГІЧНИЙ ТЕАТР ТІЛЬКИ ДЛЯ БОЖЕВІЛЬНИХ, Amidst the White Silence, кав'ярня, галерея, На іншому боці Місяця

---

Щоденники: Winter Pearl Beads - Not to Lose

 Mockingjay, willkommen!

Weihnachten.
Кожної ночі запалювати свічку.
Танцювати у півтемряві.
Дослухатися - зпершу до подзвону, до хрипкого гарчання дикої зграї, а чи до замовлянь - у чорноту неба опівночі, до терпкого вина, заліза та крові.
До Різдвяних мелодій, морозного повітря, аромату мандаринів, кориці, глиці, ванілі та свіжої випічки...
Нарешті - до "Зими" з "Пір Року" Антоніо Вівальді, до срібної віхоли, алеманди та куранти, аромату чорного чаю...

У колі - перед вогнищем - під вітами прадуба - передавати гарячий чай та оладки. Вити. Кататися в снігу. Бігти - назустріч новонродженому сонцю. Чарівний Олень - золоті іскри - листя та дзвіночки у переплетених стрічками рогах-гілочках.

Новий рік. У колі друзів. Керамічний світильник-сонце в шість рук. "У вовняних шкарпетках, з горнятком гарячого чаю, просто пригорнувшись один до одного". Гра-казка. Безіменна Дівиця, очі, що вимальовуються слізьми на полотні обличчя. Ключі та двері. Топтати стежку-дорогу. Звільняти - вогнем, водою, вітром, залізом, сирою землею-матір'ю... тремтінням струн...

розсип намистинок

Затишна тиша ранків на кухні. З горнятком чаю та книжкою. З екранізаціями романів Джейн Остін. Плетиво доріг-слів-замовлянь-намірів. Кольорових ниток мандали. Сріблясте сяйво - біла безмовність - внутрішнього спокою.

Подарунки, які приємно робити. "Золотий дукат" на Софійській площі, дружні розмови - плетиво в шість рук. Книжки з археології, історії, латини. Гітара. Посміхатися пучками пальців. Рада, що біль минувся і Тобі спокійно. Насолоджуйся - внутрішнім спокоєм і свободою. І коли радість постукає в двері серця, Тобі буде де її прихистити... Я сподіваюся, що змогла долучитись - до Твого розчаклування і звільнення.

Вечірній Київ. Відкрити чарівний локус Пейзажки. Вулична кава. Пити тепло і посмішку маленькими ковтками. Мистецтво тисячі дрібниць і маленьків дарів зігрівання світу. Гойдалка - крок в небо. Вуличками міста - гуляти, говорити, здійснюватись... Софійська, Житомирська, Костельна. Провулок Шевченка, колишнє Козине Болото. Гарячий чай у КАФФі.

Кожної чарівної ночі, кожного ранку я молюся - з-поміж усіх - богу, богу залізних черевиків, залізних костурів та залізного хліба: "Дай мне напиться железнодорожной воды..."
В кишені - квитки до Харкова та Херсона. Вікна, що їх треба відчинити. Ті, що хочеться розливати їм світло в чаші з чарівної ойнохойї.

@музыка: Antonio Vivaldi

@настроение: serenity

@темы: музыка странного сна, щоденники, МАГІЧНИЙ ТЕАТР ТІЛЬКИ ДЛЯ БОЖЕВІЛЬНИХ, Simple Warmth Toolkit, Amidst the White Silence, галерея, мистецтво тисячі дрібниць

---

З Новим Роком та Різдвом!

Дякую Тобі, Тигре, за все, чому мали змогу навчитися.
Гарного Тобі полювання - у хащах на Тому боці Місяця.

Повне рядно слів, намистинок, казок, мушельок... зібралося за рік, славний рік, сильний рік... Можна довго перебирати, вдивляючись в золотаві іскри. Певно так і вчиню - не сьогодні.

Чарівниця  Арсин поділилася прекрасною ідеєю.
"Если б я был султан ...
Предположим, я могущественная мега-вошебница, которой по силам все. Или добрейшее и щедрейщее Верховное Божество. Или веселое Мрзд, бескорыстное и с чувством юмора. И вот, в преддверии Нового Года я помышляю сделать подарки некоей группе людей. Разумеется, я не знаю наверняка, чего бы хотели эти люди, поэтому, уверенная в собственной правоте и прозорливости - я ж Верховное Божество все-таки - я раздаю подарки по собственному усмотрению. Прикольно? :-) Это я не сошла с ума, нет. Это я такой новогодний флеш-моб придумала :-) Мне правда-правда очень бы хотелось подарить каждому из своих Избранных что-то особенное, но так как я просто Котишка, а не Верхрвное Божество), то подарки будут виртуальными. Надеюсь, что "получателей" подарков эта игра развлечет и порадует."

отримати подарунок?

 Арсин, власний затишний будиночок, в якому б вистачало місця й для родини, й для друзів, і звісно ж - чарівні хащі для "Котишки", майстерня, простора та світла. За вікном - фьорди. І поруч з будинком - доглянутий сарай для човна.

 Karolina Cienkowska, також - затишний дім. І сад за віком - на межі лісу. Й на першому поверсі - каварня. І кімната-майстерня. Аромат кави, випічки та дерева.

 Душа Осени, когда-то Вы писали о доме-замке, если я не ошибаюсь. Пусть он будет - теплый и уютный. И у камина всегда найдется место друзьям и ... Тем, кто только пришел - или вернулся, после долгой дороги.
Как пояса концы - налево и направо
Расходятся сперва, чтоб вместе их связать, -
Так мы с тобой:
Растанемся, но, право,
Лишь для того, чтоб всретиться опять!

 Veihe Anesti, розмаїття доріг, вікон та дверей. Вітру - вітру крилам, вітру в волоссі, що нашіптує вірші, пісні, легенди. І дім - просторий та світлий - щоб вітру було достатньо місця для танцю. Щоб можна було піти та повернутись, за власним бажанням. Легкой поступи и легкого дыхания. І відчуття - сонця на кінчиках пальців.

На цьому Радіо тимчасово припиняє привітальну програму з Новим роком. До наступної зустрічі!))

@темы: щоденники, Сорочье гнездо, галерея

---

Getting in the Mood for Christmas: Gifts

На мягких лапах белая кошка неслышно входит в дом. Свернется клубочком в кресле, пригреется у батареи - под сердцем.
Взмахом кисти, карандаша, волшебной палочки, заклинанием доброго слова - Рождество.
Так просто - без векселя, штемпеля и накладной.
Без обмана - это не зеркало ERISED.
Это просто смеется огонь свечи в руках.
И белые перья с неба. Хватит на крылья. Веришь?

Это подарки к Рождеству, от которых теплее сердцу.
Чудесная Алетейя прислала добрую, теплую открытку. И прекрасная Анда подарила мне кусочек Люмеры, города Туманов - на обратной стороне Луны.

окно в Люмеру

И снег. Снег в Киеве...
Еще вчера просила белую сорочку - укрыть голые кости земли.
Белую сорочку дай мне, сестрица, - просила шепотом та, что еще только сон. - Пуховое одеяло. Укрой моих деток, сестрица, согрей - чтобы травам взойти по весне.

@настроение: Christmas

@темы: щоденники, МАГІЧНИЙ ТЕАТР ТІЛЬКИ ДЛЯ БОЖЕВІЛЬНИХ, Simple Warmth Toolkit, Amidst the White Silence, Сорочье гнездо, галерея, мистецтво тисячі дрібниць, На іншому боці Місяця

---

Weihnachten: auf dem Himmelleiter mit Herzelicht

Спасибо  живой человек (и всем-всем сопричастным) за волшебные вечер. Когда сквозь рубашку сердце светится.
Надеюсь, что нити дорог сплетутся опять.

Дышу - на цыпочках.
Душой - обращаюсь в слух.

Не в пустоту, нет -
В чашу озерную
капает
(воском свечи)
звездный свет
(26.12.2010)

І знову - тиха ніч, свята ніч, ніч духів.
Зачудованною Алісою - за Білим Кроликом, за двома Білими Кроликами, - прямую крізь вечір.
Крізь темряву сходів.
До зорі, зорі у вікні квартири.
Де ангелики, будиночок і трамвайчик.
Де - дим цигарок, чорний чай і сміх.
В кутку - гітара. Пес. І чорний кіт.
Бестіарій і чарівний пагорб.
Б'єюься в грудях пломені свічок.
І крізь сорочку - серце світиться...
...когда небу темно...

Вмоститись на підлозі, притулившись спиною до батареї.
І слухати - Слово. З уст живої людини.
Спершу - так боязко: диханням, порухом, словом - порушити золоте плетиво.
Немов передавати чашу - по колу. Чашу зоряного вина чи сонячного меду. Небесного молока. По вінця - скільки б не підносили до спраглих уст.
В спокої зоряного неба - слухати. Як Слова - дощем зоряного сяйва - падають в душу. І відбиваються в озерному плесі.

Немов наповнювати чашу, чашу у міжребер'ї, вином, молоком і медом.
Й сяяти золотом меду - навсибіч.
У бузковому світильнику - сподіваюся - горітиме свічка. Не втрачаючи й дрібки світла.

Короче, ликование жаворонков и пыш-пыщ тысячи вусмерть осчастливленных хомячков

послушать ангелов?

ПОТОМУ ЧТО

потому что да
потому что нет
потому что вода
преломляет свет
потому что Исус
преломляет хлеб
потому что тлеет
огонь в золе
потому что дождь
смывает следы
вот и ты идешь
потому что - ты
потому что свойства
твои таковы
ты боишься снега
ты боишься травы
ты боишься теней
в пустых углах, а
если в двух словах -
ты боишься страха
но сердце
снова и снова и снова
к этой битве
готово готово готово
и чем ярче огонь
тем чернее тени
но ты пройдешь свой путь
до последней ступени
во тьму в одиночество
в самый низ
из окна повыше
ногой на карниз
да ну вас о чем вы
какой суицид
человек летит
человек летит

***
Кто-то простится, кто-то простит,
кто-то останется рядом.
Что соль морская, что звезды - в горсти
жгут одинаковым ядом.
Ни соли, ни звезд - пойдём налегке.
Не оставь, не отстань, не медли.
И высохнут слёзы на ветерке -
да никто бы и не заметил.
Кто-то простится, кто-то простит,
кто-то свой бережет покой,
кто-то забудет, кто-то проспит,
кто-то махнет рукой.
Но вот он - бог, а вот он - порог,
который только переступи...

... и вот он - мир бесконечных дорог
вереска, мхов, полыни и мяты,
а сверху улыбается Бог,
в которого ты влюбился когда-то,
а потом ушел кружить и блуждать,
искать ненадежных, неверных путей.
Но он и вообще умеет ждать,
а особенно - подросших детей.

***
Любовь моя за тридевять земель,
благодарю, прощаю Бога ради,
за то, что жить в эпоху перемен
мне повезло, в твои глаза не глядя,
на страх и риск, мучительно, с трудом -
и так легко, как мне дается ныне,
не меряя себя твоим стыдом,
твоей надеждой и твоей гордыней.
Наверно, так устроила судьба
надменная, заботливая, чтобы
я стал, за неимением тебя, тобой -
и чем-то большим, чем мы оба.
И точно там, где мне всего больней,
тебя всего смертельней не хватало,
я рос. Так рвутся из живых корней
над спилом стебельки побегов малых.
И не торгуясь с Богом и судьбой,
согласно или вопреки природе
так я и заполнял самим собой
зияющую пустоту напротив.
И вот уже не стало пустоты,
а что осталось - мною зарастает,
и я не нахожу, куда здесь ты.
Но мне тебя так странно не хватает.

***
Нет, моей песней не стало отчаянье,
безнадежность не стала песней моей:
ты проходишь, позванивая ключами
от заветных дверей.
Дверь любви под легкими пальцами дрогнет,
распахнется - и светом ударит в лицо,
а за ней твоим локоном вьется дорога,
пыль сияет под солнцем драгоценным венцом.
Дверь разлуки трогаешь осторожно,
удержать пытаешься ее распах.
Там то же солнце в пыли дорожной
и высокие травы, танцующие на холмах.
Дверь смерти словно пристыла к порогу.
Ты удержишь крик, но уронишь ключ -
не бойся, открой: там снова дорога,
и солнце, видишь, выглянуло из туч,
и по каждой дороге, дробясь и множась,
отражаясь в неверном зеркале слез,
я иду - все дальше, все больше на себя похожий,
туда, где к солнцу перекинут мост.
***
РОМАН ОБ АНГЕЛАХ

Юке Сиромолот
бисером, бисером шей - ни к чему тебе эти мурали
на стену лезут сдуру и от безмужья
а ты и сама вполне, и приданое вот собрали
нестыдное - и вообще тебе это не нужно.
живо за пяльцы - мать с отцом не позорить!
ишь размахалась, краски-то извела - стра-ашно...
здорова! с иглой бы встречать-провожать зори,
а хочешь мазюкать - наличники вон некрашены

девочка, девочка - свет мой, выходи в поле
я тебе небо раскрашу в цвета золотые
так говорил мой ангел, пророчил волю
а я босиком по снегу, а ноги стынут
а ноги стынут, а небо ало, золото выше
не дотянуться, не достать, не подправить кромку
а за холм провалилась родная солома-крыша,
только дым на цыпочки - видеть спину мою с котомкой
и пожелать удачи
мамо, не плачьте
я уже ангел

мастером, мастером - ангелом после, еще успеешь.
дело не хитрое - ручки накрест, глазки закрыла.
ты человеком сначала - пока душой не доспеешь,
не набухнешь, не распахнешься - не выдадут крыльев.
ты давай, давай, отмирай, не глупи, не надо,
да, я твой ангел, да хоть сам черт, если хочешь,
по таким-то щекам лупить... а ноженьки! ох ты, чадо
неразумное, ах ты ж, девка, ах, карие очи...
ну вот я тут думал - вроде пора и жениться,
а мы тут с тобой до утра под одним одеялом.
да ты не маши руками, ну что, что птица?
я ж тебе рук не свяжу, ни в большом, ни в малом
не откажу, только люби да лаской
не обдели, да, как водится, без измены.
и не думай - я куплю тебе краски,
я построю тебе стены,
я буду тебе - ангел.

***
Может самое главное, что я запомнить успел
и внести в этот список, составленный очень предвзято,-
как приятна ступням перегретая пыль на тропе,
и неважно, куда и зачем: это было когда-то.
Как приятен нежнейшей из кож - выстилающей свод -
ропот летней воды в пузырями побравшейся луже.
Это так несгибаемо, так сокровенно живет
и от бед не уходит, лишь укореняется глубже.
Все мы странники - да! - пуще плоти бродяжит душа,
дух летит над материей чайкою Иоанафаном.
Но послушай, послушай, услышь: это листья шуршат,
под ногами твоими горят драгоценным шафраном.
Наша бедная плоть, ей отказано в праве лететь,
напрягая плечо, разрезать застоявшийся воздух,
в облака окунаться... и всё, может быть, лишь затем,
что летают - и канут в пространстве планеты и звезды.
Но одна из невидимых дальнему взору планет
тонкой пылью, и глиной густой, и крутым чернозёмом,
и шершавым песком, и литыми боками камней
льнёт и ластится к нашим шагам, для неё невесомым.
И летит, и летит колыбелью вокруг ночника
в темноте заповедных просторов безлюдной вселенной
и ей тоже главнее всего - влажный шорох песка
под ногами у кромки воды... и живет сокровенно.
***
DIMMI

говори огню. говори, душа, не молчи:
он один, огонь, в тишине, во мраке, в ночи.
больше никого - только ты и огонь во тьме.
не оставь его, говори - не молчи, не смей.

говори воде - говори, душа, поспеши!
некогда молчать - вся вода живая бежит.
падает с небес, из земли пробьется ручьем...
расскажи воде, как прекрасна участь ее.

ветру говори! он и сам молчать не горазд,
говори ему: не себе оставит - раздаст
облакам и веткам, и крышам, и фонарям.
с ним, душа, ни слова не пропадает зря.

говори земле - ей терпенья не занимать.
мертвым всем могила она, всем живущим - мать.
говори, душа, как умеешь, благодари,
ветру говори, говори огню... говори..
(с - Гарридо Аше)

Малюнок: Ronald Companoca




 Феаран, welcome!

@настроение: Christmas

@темы: ссылки, музыка странного сна, щоденники, The Cookbook of Good Mornings, МАГІЧНИЙ ТЕАТР ТІЛЬКИ ДЛЯ БОЖЕВІЛЬНИХ, архив, библиотека, галерея, мистецтво тисячі дрібниць

---

Tight Knot - Round My Neck

Words don't come easy to me, - сказала я вчера.
И сегодня - за мытьем посуды - вдруг поняла, какя это хитрая западня.
Чтобы - не жить, не действовать, не творить.
Раньше я воспринимала сложности, возникавшие при написании текста - плетении бус, пении, и т.д. - как сигнал "Таланта здесь нет", "Входа нет", "Вам не сюда", страшный, угрожающе красный знак Stop.
Раньше казалось, если слова не даются легко, значит мне не дано и не стоит пытаться.
Если бы это было "мое", никто и ничто на свете не помешало бы мне заниматься этим.
А если я бросаю дело незавершенным, если постоянно спотыкаюсь о трудности, значит...
Не значит, детка.
"Никто и ничто не помешает" не обязательно означает, что ты будешь упорно заниматься чем-то, несмотря на... - в особенности если преграды не внешние, а внутренние. Часто это обозначает обходные пути, подземные водные потоки, по которым придется двигаться твоей (творческой) энергии - обходя опасную жабу, задавившую твое сознание (видевшие "Лабиринт Фавна" поймут ).
...возможно, однажды оголодавшая волчица станет слишком слаба, чтобы найти пропитание - крошку хлеба, каплю воды - в пустыне. Возможно, однажды Она перестанет стучать в плотно запертые двери сердца. И тогда - ты умрешь, детка. Мертвая оболочка. Гложущая, голодная пустота внутри. Ее пытаются заполнить - религией, политикой, работой, отношениями. Но это все равно что есть бумагу и глотать пуговицы - и удивляться: "Желудок, ты чаво? Ты че, опух? Ты же полный! Че ты ноешь? Не, ну че ты ноешь?!"

дальше

Раньше. Этот конец нитки потихоньку расплетается.
Потому что действительно "нельзя не делать, иначе..." - и я делаю. Живу. И учусь делать хорошо, достаточно хорошо.

И вот теперь мы добрались до узелка № 2...
Как хотелось вместо слова "учусь" написать "пытаюсь". Потому что...
"Без труда не вытащить рыбку из пруда" сыграло с нами злую шутку.
Мы весьма странно уверены, что жить всенепременно надо тяжело - испив чашу страданий - а лучше, ведро! Словно, иначе наше существование не оправданно. И работать - работать надо "в поту и крови". Иначе - незачет.
Я заметила два пути не-выхода из ситуации.
1. Замаскировать свое дело под хобби. Мол, хобби - не работа, а развлечение. Для удовольствия. Значит, можно не страдать. Красота!
Но: "Делу - время, потехе - час". А значит, время на хобби приходиться отрывать, выгрызать, красть - у времени на работу. Испытывая стыд за то, что занимаешься чем-то "не нужным, не важным, бесполезным" - "пошел бы лучше делом занялся, а то фигней страдаешь".
К слову, о "фигне". Нельзя позволять называть свое творчество фигней (бывают, конечно, исключения, но сейчас - не о них ) - особенно, самому себе. Это даже не просто унижает и умаляет работу. Это лишает ее ...внутреннего света... Словно вы открутили краник - и вся энергия, накопленная в работе и в вас самих, пролилась на землю - бесполезно (вот тем самым "бесполезным семенем "). Потратить ее вот так... Есть разница между молоком, пролитым через край миски - в процессе работы, когда вы взбивали крем (хотя понятно, что мы пытаемся оптимизировать лишние затраты), - и кувшином молока, который вы просто вылили на землю. "Ах какой я нехороший..."

2. Страдать. Много, долго, со вкусом. Создавать искусственные сложности и преграды, отнимающие кучу сил. Будто без "пота, крови и слез" работа не засчитывается.
И снова, ест разница между трудностями, которые мы преодолеваем в процессе роста и развития (пробуя новые техники и решения, более сложные варианты и т.д.), которые помогают нам двигаться дальше, - и пустым мельтешением, размахиванием руками, для галочки "Страдал за дело". Вы ведь не станете стирать в реке, зимой, продалбливая лунку, и прочее (привет далеким предкам), кода у вас дома есть работающая стиральная машина?
Разве с творческой работой дело должно обстоять иначе?

Llynn,
26.12.2010
To be continued - if...

@настроение: диванная психология

@темы: МАГІЧНИЙ ТЕАТР ТІЛЬКИ ДЛЯ БОЖЕВІЛЬНИХ, архив, мистецтво тисячі дрібниць

---

Christmas by Candlelight

He'll be here
With the answer to the prayers
That you made through the year
You'll get yours
If you've done everything you should
Extra special good
He'll make this December
the one you'll remember
The best and the merriest
you ever did have
Everybody's waiting for the man with the bag
Cause Christmas is here again (c)



Різдво. І День Народження Сяпаки - такої рідної.
Триматись за руки, говорити, сміятися - пити вечір маленькими ковточками, нікуди не поспішаючи, насолоджуючись смаком кожної краплинки. Теплом в грудях. І відчуттям, як помалу розпружуються закоцюблені м'язи.
Передавати горнятко світла по колу - цілуючись пучками пальців.
Обнимать и чушать Сяпаку, гладить грачика - такие удивительно мягкие перья. Танцевать плечами и кистями рук. Внимать гуру
Різдво в родинному колі.

Знаю, справдиться. Заповітне. Що його не лише бажаєш - але йдеш, крок за кроком.

Крок за кроком - на світло з прочинених дверей, крізь Ночі Духів, Weihnachten.
Крок за кроком - сходами в небо, сходинками зі свічок.

Неділя. Кава маленькими ковтками. "Гаррі Поттер" за сніданком. Намистинки спогадів та планів перебираю смакуючи. Шалено хочеться - снігу. Аромату глиці...
І доки я пишу пост - падає лапатий сніг, пір'я янголів... Певно, Фрау Холле вибиває свої ковдри та простирадла...
Тра піти по ялинку.



Гарридо Аше, "Ангелы и другие"

@настроение: Christmas

@темы: ссылки, музыка странного сна, щоденники, The Cookbook of Good Mornings, МАГІЧНИЙ ТЕАТР ТІЛЬКИ ДЛЯ БОЖЕВІЛЬНИХ, библиотека, галерея, мистецтво тисячі дрібниць

---

На іншому боці Місяця: Лиха трава

Навздогін попередньому посту.

сісти коло вогнища, послухати казку?

Вона сиділа у вікна та тихенько співала. Дрижав вогник свічки. Звивалися тіні на стіні, коли вона схилялася на вишивкою. Під білою дівочою рукою розквітали дивні червоні ружі та злітали чорні птахи. Ні, не червоні – чермні були ружі у невірному світлі. Вона здригнулася та вколола палець. Глянула, чи не виступила кров, але не побачила і краплі. Знизала плечима. Подивилася у вікно: скоро вже мав повернутися Наль. Може, знов принесе якогось півника чи пряник, може, в’язанку бубликів. Зайде до світлиці, посміхнеться м’яко-м’яко своїй пухнасточці, своїй ясночолій Милаві, обніме, поцілує, пригорне до серця міцно... А їй буде душно, тож вона вислизне вужиком з його довгих рук, посадить за стіл, а сама все радітиме прянику, все тріскотітиме про денні справи... А він буде ловити її за руки, за косу, щоб посадовити собі на коліна. Колись їй подобалось. І руки його жаркі любі були їй, холодній. А тепер... Вона боялася його повернення і не знала чому, але все хотілося, щоб він затримався у місті, щоб ніколи не наступав вечір... Вона відігнала від себе такі погані думки, як небезпечну осу. Глянула у вікно... Ні, ще не видно. Схилилася над роботою, але ось вже остання птаха вмостилася на гілці, остання квітка розправила пелюстки... Робота була закінчена. Наль, певно, порадіє справності своєї нареченої...
Вона встала й пішла на подвір’я. Не радять виходити з дому ввечері, пізно. Особливо в місяць Куниці Жовтодушки . І без теплої свитки. Але хто про це дізнається, подумалось Милаві. Вони жили самі, на самому краєчку лісу. Далі через поле горіли вогники села. Там вже, певно, молодь зібралася на досвітки, співали дівчата за прялкою, пересміювалися з парубками, а ті палили їм куделю, щоб швидше кінчалася, щоб можна було взяти любу, піти помилуватися... Милава на досвітки не ходила. Їй там немоглося. Тепер немоглося. А колись співала між дівчатами. І як співала! Але недовго... та й не дуже любили дівчата приблуду-співуньку. А потім Наль-сиротина забрав її до себе на окраїну. Сиротина була і Милава, прийшла і блажна. Ніхто не спитається.
Наль з малих літ жив сам у старій темній хаті. Батько раз пішов у ліс по дрова – і більше його не бачили. Тіла не знайшли. Мати вже тоді не вставала с полатей. Через кілька днів її прийняла сира земля. Примчала по душу місячна колісниця. Наль лишився сам-один. Слабенький був хлопчик, хворобливий. Але знайшлися добрі люди – взяли до себе слугою. Виріс хлопець. Статним як не був, так і не став. Витягнувся тільки, як тонка жердина. Та все клонився. Робітник був старанний, але слабкий. Та не пропав сіромаха – знайшовся у нього талант. Наль такі кошики вмів сплести, такі корзини, кузовки, лапті, брилі! Скоро і славитися почала його робота. А як виросло далі від села місто на березі славної Синяви, то й аж туди став Наль возити товар. Покупців не бракувало.
З’явилися гроші, то заходився коло старої хати. Люди пам’ятали його роботу (в кузовках і воду можна було носити: не витекло б і краплі), допомогли хлопцю. Можна вже було й молоду привести. Були й охочі за справного майстра.
Але під Весільний Святвечір біля святкового вогнища молоді з’явилася приблуда. Бліда, в одній сорочці. Пішла хитаючись прямо на вогнище. Не дійшла, змахнула руками, страшно скрикнула і поточилася на зелену траву. Як заверещали дівки! Кинулася молодь під захист рідної стріхи, під світлі длані домашніх богів. Зібралися старші чоловіки, пішли на галявину прогнати мару. Та не знайшли там мари, тільки слабку хвору дівчину з льодяними руками, подряпану до крові, в подертій сорочці. Побачила насуплені бородаті обличчя, дужі руки з сокирами, рогатинами, вилами, скрикнула, закриваючи голову слабкими руками, і знепритомніла. Стара баба знахарка Слава нахилилася до приблуди, пошептала щось, похитала головою і наказала віднести дівчину до села. Знедолена, згорьована, видно, приткнулася тієї ночі до веселого вогнища, шукати заступу. Негоже гнати її – розгніваються боги, відвернуться від села. Так приблуда опинилася у Лісовичах.
Коли дівчина прийшла до тями, довго ще говорити не могла, все тоненько скрикувала і поривалася кудись бігти, водила дикими очицями, як звіреня, не давалася в руки. Бабка Слава поїла її зіллям, шептала, і хвора заспокоювалася, засинала на руках старої. Знахарка хитала головою і говорила односельчанам, що дівчина, мабуть, пережила таке горе, що стратила розум, а може, Лішук її заводив, чи Князь Звірів сватався. Але буде Заплутаня гарною ученицею старій Славі, як отямиться, і заступою Лісовичам, милість богів принесе. Селяни вірили знахарці і прийняли дівчину, хоча своєю вона не стала. Дивійкою прийшла, дивійкою лишилася. Боялися її, як боялися знахарку, як боялися всякого, на кому був слід Лісу та богів. Але не гнали з двору.
Заплутаня жила у Слави. Скоро вона вже не здригалася, коли бачила людей, але все одно трималася осторонь. Ніхто так і не дізнався, звідки родом Заплутаня. Не було на ній родових знаків, не було оберегів. Ймення теж не було, тільки прізвисько. На запитання вона не відповідала, з іменем у неї відняли і пам’ять. Взагалі, рідко з ким приблуда говорила, все тулилася до баби Слави... Старші її сторонилися, як і вона їх, а от дітям вона полюбилася – які казки розповідала Заплутаня! Діти заслуховувалися. Вона з ними інша була – і сама зовсім як дитина, як птаха довірлива, все щось їм щебетала...
Заплутаня часто співала, за роботою, на відпочинку, на досвітках. І хороше співала. Але на досвітках молодь її цуралася. Не хотіли хлопці любитися з дивійкою, ученицею знахарки, дівчиною без роду-племені. І батьки не радили. Доля їй була замінити Славу, служити людям, богам і Лісу. Тайне знання буде їй за нареченого, за малих діток... Навіть і не підходила до парубків Заплутаня. Та тільки часто ходив до знахарки сиротина Наль, і аж загорялися у дівчини очі. І не боялася ж його! Довірливим, прирученим звіреням йшла до рук. Та тільки, мабуть, по-жіночому лукавила, чи боялася його запалу, вислизала з його обіймів, бігла до лісу з палаючими очима...
Дівки ж боялися приблуду. А то й тихо ненавиділи: порушила вона їм Весільний Святвечір, не дала з хлопцями натішитися, вінки пов’язати; а може, й щастя їх подружнє відігнала, страхіття лісове... А якось на день Подяки Землі-Матінці , після вечорниць побили чужу, бо надто добре співала, аж деякі хлопці почали заглядатися, а особливо, помітили лісовичанки, майстер Наль. Певно, приворожити їхніх хлопців здумала Заплутаня, то хай не ходить, не задивляється на чужих наречених, хай знає, що місце їй у лісі з Лішуком, а не серед добрих людей...
Наль тоді відніс побиту до Слави, виходила її знахарка, але все ще слаба була Заплутаня... Мало в ній було життєвої сили, ярої руди. Прозора кров була, льодяна. Лісу служитиме...
З тієї ночі не ходила Заплутаня на досвітки, а й співала тепер тихо, щоб ніхто не почув, виплясувати й зовсім перестала. Тиха-тиха стала і дрижала, як осикове листя. Але люба вона, приблуда-сиротина, була Налю. Бачив біле личко, довгі попелясті коси, справні руки... Чув голос-дзвіночок. Схожі важкі долі бачив. Та й не відмовився б від помочі лісової царівни...
Прийшов до знахарки, довго з нею говорив, приніс з собою материну стару сорочку з вишивкою-оберегом, ще в материному дівоцтві шиту. Одів ту сорочку на Заплутаню та й дав їй ймення, як знахарка навчила, назвав Милавою.
Почував себе дужим коло дівчини, захисником, заступником від лихих людей. Люба була йому маленька Заплутаня. Горіла у ньому слаба кров, коли довірливо торкалася його руки її холодна ручка. Зігріти б її... Ех! Не зводьте з розуму, Ларо, Лелю ! Ех! Будь милостива, богиня, подателька сімейного щастя і любові, ясночола Ладо! Подаруй мені кохання Милави моєї... Ой, Милаво! Яка ж ти солодка! П’янка яка! Будь моєю ладою, Милаво!
А вона тулилася до нього, до ярого тепла, а вона щебетала у його руках, дзвінко, довірливо... І радів він коло неї. А як не бачив, то наче й сила жива з нього витікала. Ой, Милаво! Не зводь душу на дарма! Будь моєю!
Сох майстер Наль по приблуді-дивійці, не боявся сили лісової. А раз сказав Славі, що не житиме без дівчини, що це для нього відпустив її ліс, він її покликав, помітив біле личко серед темних дерев – і пропав. А вона, мабуть, почула його кохання, його тугу і прийшла. Це його любов вирвала Заплутаню у Лішука, вказала дорогу до людей. Це його любов підняла, коли вона хворіла, побита. Віддай Милаву за дружиноньку її рятівникові! Не роби молодому хлопцеві чорного діла! Та й Милаві добре за ним буде. Стане мужною жоною, родить діток, та й приймуть її лісовичани. Жінка вона, бідна, з розумом потьмареним, але не мара. А розум їй тепло його хати поверне, тепло його серця, його рук. Не пустить він до неї Лішука, звіриного Князя поборе, але врятує свою ладу. Може, мріяв він бути героєм, витязем-рятувальником занапащених дівчат, борцем проти темних духів, та не став, слабкої був крові. А Милава кров зробила гарячу, дужу. Добра буде Славі учениця, добра жона Налю буде.
Погодилася знахарка, довго говорила з Налем, вийшов він якийсь гарячкуватий, завзятий. Та й сторгував Милаву, приніс вено – товар свій. Любо буде старій Славі ходити по тайні трави, добре зело зберігатиметься. Домовилися справити весілля у День Срібла . Передали Милаві благу звістку – захвилювалася у дівчини кров, зашарілася вона, довго з Налем милувалася, та, як пішов він, стала неспокійна. Добре, стара Слава знала, як її втішити...
Згодом відпустила знахарка Милаву до жениха жити... щоб тепліше та спокійніше було благенькій у смутний Жовтодушкин місяць. Гаряча кров закоханого втримає дивійку. З Налем вона говорила, навчила, як ладу зберегти... Щоб не кинулася Заплутаня назад до лісу. Щоб не згадала Заплутаня, що було у неї інше Ім’я. Щоб не знайшла дорогу додому. Бо біда буде...
...Довго не було Наля. Дуже довго. Нікому було заспокоїти. Стояла Милава на подвір’ї на холодному вітрі. Смутна була. Думки чорними птахами билися в голові, мов у клітці. Дивні то були птахи, темні, страшні... І не могла вона вигнати їх з голови, і піймати не могла. Дрижала вся, хиталася, стискала голову, наче думала видушити потвор звідти. Та все поглядала то на дорогу, чи не їде Наль (Наль вмів проганяти птахів, і стара Слава вміла), то у далеке холодне небо (змилуйтеся над бідною, боги!), то у сам темний ліс. Рвалося у ній щось, туди, у ліс, витанцьовувати між деревами. Ні! Рвалося у небо. Але не могла вона літати. Не могла літати! Горло стисло. Вона хотіла кричати, хотіла вити від болю, але з-за зціплених зубів вилітало тільки сичання. Подивилася в небо дикими з туги очима. Чом воно таке жорстоке?! “Чом не рятує доню свою?! ” Доню?! Скрикнула. Рвонула до лісу, пересилила себе. Побігла в хату. Сяде там у червоному кутку, буде просити богів прогнати мару, прогнати лихих птахів, що її мучать. Хоч би Наль швидше повернувся додому. Він втішить її гарячими руками, людським ласкавим голосом... Ні, не втішить! Заколисає свою блажну ладу у кільці жарких рук, а вночі вона прокинеться, не з неспокою, а з страшної слабкості, наче з неї по краплі випивають душу. Лежатиме поруч з женихом, і їстиме тіло жар. Здається, почуває важкий ядучий дим, не може дихати, не може зрушити... вислизне на вулицю під холодний, але свіжий вітер... Ой, Леле! Помилуй! Нездоровий у неї жар. Гнилий. Звичайні дівки так і тануть від чоловічого запалу, вона теж танула, а тепер зле їй робиться... Не хоче вже жарких рук. Нічого не хоче. Закрити очі. Заснути. Розтанути у темряві.
Мабуть, не буде їй людського щастя. За що?
Можна піти до бабусі Слави, хай втішить свою названу онучку. Але йти до неї через ліс... Не дійде. Не стане сили пручатися Лішуку. І пощо кличе він її, а від голосу його так млоїть, а потім тугою береться і хочеться рватися з пут?.. Путами її тут тримають. Ой, Леле! Не забирай останній розум! А піти до Слави, хай опутає. Хай Наль опутає жаркими руками, солодкими речами, у клітку посадить з розжарених прутів, у задушливу темну хату без клаптика неба, але до лісу не пустить... Ой, “Радуйся прутьям, за то, что в груди” !.. Надіне кіку на голову – і пропаде вона для лісового Князя. Обом дружиною не бути – відступиться!
Милава стояла посеред натопленої хати і витирала холодний піт з чола. Важко дихалося, та в хаті було ще важче. Задихалася Заплутаня під Налевою стріхою. Обхопила себе обома руками, але не стрималася – вискочила на двір. Холодний вітер розвіяв темних птахів, але й жар з крові вийшов. Льодяна була у Заплутані кров, і не зігріти її Налеві...
Зробила кілька кроків до лісу, до своєї берези на самому краєчку, міцно обхопила руками, притислася чолом до посестри. Посестри?! Ой, Леле! Лихий наслав вітер, Ваюне , розвіяв думки... Смутного надув у голову...
Вона все стояла. І буря у душі почала стихати... Тільки щось тріпотіло у горлі... Знала: розкриє вуста – і вирветься на волю пісня, птахою зрине до неба, і частинка смутної блудної душі зрине разом з нею. Любо було б зараз слухати Милаву, та небезпечно. Від богів такий талант, такі пісні. Вони – дар, але й прокляття... ними засівали душі, щоб темрява завагоніла і породила зорі. Ними проклинали. Ними прирікали на щастя. Ними присипали Звіра. І могли збудити. Із ними йшли до шлюбу. До останнього перетину. На вогнище. На багряні голодні вістряки багнетів.
Могла Милава співати пісень з лісовичанками. І добре співала. Але...
Розкрилися вуста. Злетіла пісня...
Весела пісня, легка. Кружляла у танку Заплутаня, літала... Весела пісня, та лиха... Тільки блажні можуть так кружляти, тільки відчайдушні, тільки лісові духи... Легка пісня не трималася на землі...
Травушка расскажет мне о том, что случится,
Пропоет мне песню ночную...
Ляжет мне рассветною росой на ресницы,
Расплетет мне косу тугую.
Солнце взойдет в огне,
Позовет в дорогу далече,
Но не подняться мне,
Не лететь к нему да навстречу...

... Не скінчила Милава пісні, звіриним нюхом зачула Наля. Зупинилася, перевела подих. Але знала, що завтра піде до лісу, шукатиме відповіді... Ой, Леле! Або вона знайде свій розум, або знайде спокій під тонким льодом, серед темних вартових дерев...
Вона так і стояла із сльозами на білих щоках, коли повернувся Наль. Побачив її, кинувся, підхопив та поніс у хату.
– Ладо моя! Руки які холодні! Чого ж ти на двір пішла?
– Тебе так довго не було, – тихо сказала вона, блиснули опущені очі під довгими віями. Він і не помітив...
– Вибач, золотце. Пухнасточка моя! То ти мене пішла зустрічати, чекала, переживала... Ладо моя! Не дамся я ні ножу, ні звірю, ні лихому слову... А прийду до тебе, мила! Мила моя...
Він довго-довго цілував її жаркими вустами, тримаючи у кільці рук. Вона не пручалася, доки голова не почала паморочиться. Вислизнула.
– Сідай за стіл, ладо. Стомився, певно, у місті, на торгу. Перепочинь. Поїж.
Вона поставила на стіл ще гарячі страви, сіла навпроти. Поки він їв, вона щось щебетала про Лісовичі, про бабку Славу... Потім заворожено слухала про далеке місто, де ще жодного разу не була. Пломеніли її щічки, світилися очі. Але крадькома все поглядала у темне вікно. Завтра вона піде до лісу. Голова була, як зимовий ранок, ясна і холодна.
.........
Встала Милава вдосвіта, взяла коромисло, пішла по воду. Роззулася, щоб відчути під ногами студене тіло землі. Хай матінка поділиться з донею своїм холодом. Воду вона набрала швидко. Поставила у дворі. Зайшла до хати – натомлений Наль ще спав. Вона нахилилася над його чистим дитячим обличчям, – ой, Леле! – взяла місячний білий мак (була ж ученицею знахарки) та провела понад чолом сплячого – у глибокий сон поринув Наль. Не прокинеться, доки вона не розбудить... Ой, Леле! Але Милава сподівалася повернутися з лісу. Навіть думки смутної собі не дозволяла.
Умилася холодною водою, щоб прогнати хатнє тепло з тіла. Була боса і в одній сорочці, без вишивки та оберегів. Так і в лісі ніхто не почує, та й до сну Лішук готується. І до людей вона більше не належала. Дійшла до галявини, де вперше зустрілася з лісовичанами. Холодно було, хороше! Покрутилася по галявині, наче хотіла взяти слід. Але дуже давно то було... Тоді вона зупинилася. Довго вагалася, та варто було згадати чорних птахів та смутні сни у Налевих обіймах, як вона наважилася: заплющила очі і кинулася бігти. Світ за очі. Завів Лішук, хотів взяти за царівну? То й бери! Вона все бігла, аж ось перечепилася і впала на стилу землю. Повільно розплющила очі. Лежала на березі Лебединого озера. Не ходили сюди люди купатися, рибу ловити... Тільки на Весільний Святвечір приходили сюди жінки і дівчата, просили заступництва предків, милості берегинь і рожаниць у подружньому житті, у материнстві... А так ніхто з людей не тривожив озера глибоко у лісі. Бо він, сказували, належав лісовим царівнам, вельшинкам, альвам, мавкам ... А іноді й лебедині діви прилітали: берегині, дочки Неба, та валькіри , меченосні... Лебедині діви. Ті, що літають понад хмарами.
Щось стисло Милаві серце. Гірко-гірко заплакала вона, забилася чолом об тонкий лід, що вкрив озеро. Ой, Родане -Батьку! Кожної ночі снилися їй білі крила, а вранці прокидалася вся в сльозах... Може... ой, поможи, Батьку!... Вона нишпорила по березі. Не могла Доля так жорстоко пошуткувати, привести її дарма у таке місце... Може... Ось вона і найшла те, що шукала: білу пір’їну з лебединого крила, вмерзлу в тонкий лід. Видобула, зранивши пальці, і подивувалась, яка ж у неї чудна кров, не багряна й жарка, як у людей, а рожева, прозора, холодна. Ой, Батьку! Вона все притискала пір’їнку до грудей і заглядала в ясні очі Неба. Не злетіти їй до батька... Надто слаба у ній кров, щоб стати людиною, налитися плоттю, щоб земля тримала ноги. Але обважніло її тіло, не злетіти... Не було білих крил, тільки пір’їночка, одна-єдина! Не пам’ятала вона свого імені... Нічого не пам’ятала! Крім польоту... Заважка була від краплі рожевої крові для неба, залегка для землі... Теліпалася між ними, як ниточка, під жорстоким вітром. І не було їй покою! Ніде не було покою...
Згадати б своє ймення... Бо без імені нема й душі. Доки зватиметься Милава, буде тут, в Налевій хаті... Ні! Не буде... Немоглося їй у людській хаті. Недостатньо Налевої жаркої любові, щоб наповнити небесну легкокрилу дочку ярою рудою і плоттю. Не може вона прижитися у людей. В ліс бігтиме. Може, як повернуться сестри, позвуть з собою...
“Доля в неволе прекрасна, доколе птичка не вспомнит взмах.” Не житиме вона з Налем. Приманив її до людського вогнища, але не втримає... Не стане сили.
Знайти б свої крила, згадати б своє ім’я...
Повернула до села. Час вже будити Наля. Хіба він винен, що закохався у лебедину діву?
Зайшла до хати, і важко тисла стріха на попелясту голову. Заходилася коло печі, і жар дурманив, не давав дихати... Нарешті, розбудила нареченого. Здивований був Наль, що так довго спав. Сплячи, добра не наживеш. Але нічого не сказав – побачив смутну свою ладу, і закололо йому серце.
– Що з тобою, пухнасточко моя? – спитав він, обняв, а вона аж помертвіла у його обіймах.
– Відпусти мене, – ледь не заплакала.
– Милаво! – скрикнув він та ще міцніше притис до жаркого серця, а їй здавалося, що вона – тендітна сніжинка, яку піймали на гарячу долоню.
Тане-тане льодова красуня, яку піднесли до вогнища... Скоро стане тільки маленькою калюжею на підлозі...
– Я не Милава, – слабкий уже був її голос, танула вона, кинута у горнило його любові, і пручалася.
Вирвалася, побігла геть. Він кинувся слідом, але зупинився: слабкий був, щоб бігти за коханою по студеній землі. Заходився одягатися. Глянув: до знахарки побігла. Полегшало – не відпустить її стара.
Бігла Заплутаня, легко ступалося по холодних грудах. Здавалося, якщо розігнатися, то можна і злетіти... Ех! Батьку! Злетіти! Але ні, важким було зігріте Налем тіло...
Аж тут трафила вона Желана, молодшого сина Соколика, славного лісовичанського мисливця. Прудкого хлопця саме послали спішно по знахарку: сестра його, Ласунка, сильно порізалася, хай стара Слава заговорить кров... Все це наляканий хлопчисько аж вистрілив прямо у Милаву і заплакав. Вона на мить торкнулася його холодною рукою – і він заспокоївся.
– Біжи по бабусю Славу. А я піду до Ласунки. Все буде добре, – всміхнулася дивійка.
Хлопчик схлипнув і побіг далі. Він навіть не помітив, що Заплутаня була в одній лише сорочці. Повернула Милава від знахарки до села, мов вітер, побігла – полетіла до крихітки Ласунки, пам’ятала дівчинку, що так любила сидіти у неї на колінах і слухати дивних байок.
Й не помітила Милава, як влетіла у Соколикову хату. Заступила їй спершу дорогу бліда Ласунчина мати, та впізнала Славину ученицю, пустила до дитини. Мабуть, крихітка Ласунка якось дістала батьків мисливський ніж і схотіла побавитися, але страшно поранила ручку, так і заструменіла гаряча кров. Зараз батько затис рану, щоб не витікало з любої донечки життя. Схилилася на блідою дитиною Милава, взяла маленьку ручку, зашепотіла. Кров послухалася, згорнулася. Скоро й сліду не залишиться. Погладила Ласунку по голові – дівчинка і заснула міцним здоровим сном на батькових руках. Поклали її на печі, загорнули у хутро. Прокинеться дитинка здорова, весела. Тільки тут захиталася заслабла Добровзора, Ласунчина мати, розкраяла материнське серце доньчина біда. Жилу життя порізала крихітка, материна радість. Соколик підхопив дружину, обняв. Вона заплакала у його руках, заплакала з полегшення. Що було б, якби не прибігла блажна, знахарки учениця? А Добровзора ще думала, чи не дарма вони прийняли приблуду, може, вона – лісова царівна, а може, й вейла – наведе на село біду. Повернулася вона до Милави, кинулася руки цілувати. Заплутаня відняла руки, зрошені гарячими материнськими сльозами.
– Ну, годі вам вже. Все з маленькою добре. Заживе до весілля – й сліду не залишиться. То був сон лихий, – говорила вона, обнімаючи змучену матір, заспокоюючи ясним холодом рук.
– Це боги тебе послали, Заплутане, – сказав Соколик. – Ніколи помочі твоєї не забудемо. Ніколи! Присягаюся!
Нарешті, Милава встала, негоже було відмовитися – і вона взяла дороге лисяче хутро. Вже пішла до дверей – і тут помітила понад одвірком трави, а одна з них, попеляста, як її волосся, ой як же пахла! Простягнула Заплутаня руку, погладила тоненьке стебло... Ніколи не бачила вона цієї трави... Ні, бачила! Знала вона цей густий аромат, та не могла згадати імені.
– А як звуть цю траву, ласкава хазяєчко? – спитала Милава і зашарілася.
– Це Лиха трава, – Добровзора аж посміхнулася, коли побачила, як дивійка приласкала стебельце. – Вибач нам, Милаво. Все ми думали, чи не Лішук тебе послав до нашого села, хоче ліс захопити людське житло. Але... лішачиха ніколи б не торкнулася Лихої трави. Всі духи її бояться. Тож,певно, що ти людська душа.
Зле зробилося Милаві, захиталася. Аж перелякалася Добровзора, що тяжко вразила дорогу гостю, пригорнула, посадовила на лавку... витирала солоні сльози... Ой, Лішаче, краще б ти звів мене у болото, ніж на Лебедине озеро, краще б ніколи не випускав! Ой, лихий Ваюне, пощо звів з розуму, пощо насилав ті дикі видіння про високе небо, про дужі крила...
Такою, в сльозах гарячих, і знайшла свою ученицю стара Слава. Затримав знахарку Наль, що саме прибіг до її хати в пошуках своєї лади. Як же вони занепокоїлися, що Милава побігла до лісу! І як тепер зраділа Слава, що учениця була у людській хаті, що тепер визнали її за людське сім’я... Певно, тепер всі дізнаються, що Милава врятувала Ласунку, не злякалася полину. Приймуть її тепер поміж себе лісовичани. Боятимуться, як знахарку, але й поважатимуть. І ніхто не підніме на неї руки чи заговореної сталі. А як стане мужатою жоною... Пустить тут коріння приблуда, приросте до села, до хати, не втече до лісу...
Повільно повела Слава Заплутаню з Соколикового двору до її дому, до Налевої хати... Ой, Ваюне, пощо не даєш душі спокою?! Пощо насміявся з блажної?!
...Смутний і потемнілий чолом, сидів Наль у холодній хаті. Побачив Милавушку свою – затріпотів весь, простягнув несміливі руки... глянув на Славу.
– У Ласунки вона була, твоя лада. Не хвилюйся. Стріла Желана коло мого порога та й побігла. Добра з неї знахарка буде... І люди не забудуть, як дитяче життя порятувала, – стара посміхнулася Налеві і передала йому наречену.
На обважнілих ногах пішла до нього Милава, похилилася на плече смутною головою... Стис він її в обіймах, зацілував гарячими вустами, аж у голові запаморочилося... А може, так і повинно бути? Казали ж дівчата на досвітках, що тануть від парубочих обіймів. Ось і вона тане – все вірно... Може, то їй з незвички погано? Та й любить її Наль, а до інших не такі чоловіки ласкаві, можуть і прикрикнути, і замахнутися... І як же вона може Наля кинути після його доброти? Взяв її без роду-племені, нареченою до хати привів, догляда за нею... Як же вона кине його – зів’яне з туги... Мовчки обвила Милава Наля тонкими холодними руками. Людська у неї душа, а все у небо поривалася... Але не літають люди. І негоже їй йти проти божого порядку. На землі її місце, за людьми ходити, за чоловіком, за малими діточками... Не літати їй! То Ваюн-пересмішник навіяв неладні сни. То все її байки! Байка – байкою, а життя... Ох! Літатиме, може, ще у снах, та в яві знатиме, що не з нею то було, вона-бо по-людські ходить, по землі.
З того дня не тікала більше від Наля Милава, поралася коло хати, ходила до односельчан, учениця знахарки, заступа у біді. Тільки ще рідше тепер співала, навіть і байок не розповідала, бо смутна душа робилася від тих оповідок. Не збулася її байка... Якась мовчазна стала і ще сильніше зблідла. А бувало защебече з Налем та враз задумається і сидить вже тиха-тиха. Хвилювався, бувало, Наль, але бачив, що поруч його Милава, нікуди не тікає, та заспокоювався. Нічого, одружаться, заведуть діточок, то й посвітлішає мила, ніколи їй буде смутні думи думати коло чоловіка, коло родини, хати, поля, знахарських обов'язків... А може, то вона від холодного темного неба така смутна? Жовтодушкин місяць – сонце старіє, помре скоро. Всі трохи аж темнішають з лиця, все шукають, чим розважити душу, розігріти кров, щоб не пустити серце грудами застигнути. А він, Наль, і розважить свою ладу (він вже ж вірно її чоловік!) на теплій печі та жаркими вустами. Невже не зігріється, не зрадіє тіло?
Вона все дивилася на нього темними очима, наче не розуміла. А він обнімав все міцніше, цілував, шепотів гаряче прямо у вухо... А їй здавалося, що вона задубіла, заніміла, заклякла, що вона – це важке холодне тіло, яке час класти у труну, що думки покинули голову, що душа хоче відлетіти... І як же важко їй дихається від його поцілунків, як тисне на неї важке його тіло... Думки були мляві, ледь ворушилися у важкій голові. Голівоньку їй напекло. Палило тіло... Тупо дивилася вона на Наля, не розуміла, чого так на неї тисне, як кам’яна плита, чого так душить. Аж тут він задер на ній довгу сорочку, торкнувся жар білого тіла. Задрижала Милава, вигнулася, наче хотіла скинути з себе важку брилу, дикого звіра, а він наче зрадів, ще палкіше почав цілувати... Ой, батьку! Погано! Погано! Пусти мене! Дим закутував її голову, жар обступав льодяне тіло, поганий жар, гнилий, танула Заплутаня, заблудила у диму... Страшно закричала, рвонула від жару, від Наля... А він, мабуть, сп’янілий був від любощів, кинувся за нею, повалив на лаву. Вона ж дружина йому, він її любить... Хай не стидається! Хай не зводить його з розуму хмільною красою!
– Милаво! – увіп’ялися в неї його губи, як п’явка, виссуть її смутну душу.
Знов закричала Милава. Страшні чермні птахи з димними крилами кружляли в голові, билися... Ой, боляче! Пусти! Впала вона на підлогу і вже не встала. Лежала, така біла, аж прозора, тільки люто горіли на блідому обличчі щоки, важко здималися груди, як в останнє.
Аж тут опритомнів з хмелю Наль. Страшно йому зробилося. Невже занапастив ладу? Обережно поклав її на лаві та кинувся до старої знахарки Слави, вона завжди знала, що порадити, дасть пораду і тепер.
Прибігла стара і аж побіліла, коли побачила у жару свою лісову царівну. Гнила гарячка поїдом їла Заплутаню. Ой, Соколе-батьку, чи видужає?!
...Довго не вставала заслабла Милава, все марила... Ходила за нею тривожна знахарка, спав з лиця майстер Наль, злякалися лісовичани... а Милаві снилися сни. Де було у неї інше ім’я, де були і дужі білі крила, і високе синє небо, ласкаві батькові очі, і сестри у чарівному танку на Лебединому озері. Звала їх Милава, але не чули вони її... Бо загубила вона десь білі крила, бо забула своє ймення... І було лісове вогнище. Вона знала, там люди. Віяло від них теплом життя, ярою рудою, хмелем. Манило це тепло діву, хотілося погрітися біля людського серця, а потім треба злетіти до батька і розповісти, як живуть люди, як шанують вони Небесну Правду, чи світлим вогнем серця горять... А один був коло вогнища трохи сумний, але як палало серце, яким дивним хмелем віяло! Пішла до нього біла діва, погрітися, розважити його сум небесними очима. Покинула вона веселих сестер... Ой, Родане-батьку! Обступили її темні тіні, кружляли чорні птахи, страшний зойк рвав душу тонку... Яку ж несправедливість вчинили тут люди, що не виправило ще Небо, що страшно краялася чужа невпокоєна душа?... Ой, Батьку! Боляче! Гнилий жар у тілі, чіпкі руки рвуть шкіру, струменить гаряча кров, холоне, усотується у землю... Рвонула діва від лихих тіней та десь згубила білі крила, не стало сили злетіти, не чули її сестри... А чи були у неї сестри?.. Не пам’ятає! Рвонула з темряви на світло святвечірнього вогнища, на тепло... Святий вогонь не дав тіням підступитися... Та тільки не стало у діви пам’яті, не стало розуму...
І тепер лихий жар палить тіло, чіпляються гарячі пальці... Де її крила? Злетіла б до неба. До ясної сині. Холодна її кров, чом напоїли її лихим вогнем? Палить тіло само себе... Палить людський хміль... Палить туга за небом. Відлітає душа, горить, хоч так досягне неба, хоч так впокоїться. Попелом легким стане, вітер розвіє, може, до неба донесе, а може, проросте травою... А в тілі не втримається... Не житиме на землі... Не житиме без крил, без Імені... Відпустіть додому, пташечку у небо. Не творіть лиха, не тримайте гарячими путами... Ой, зле! Тане тіло у вогні, стати їй попелом, хоч так із Батьком возз'єднається... Ой, боляче!
...Марила Милава. Стара знахарка стояла над нею і не могла зарадити. Не йняла лісова царівна людське тепло, гірше палала, аж попеляста стала з лиця... Ой, що вони наробили! Згубили білу діву...
– Налю, де її крила? – стомлено сказала стара. Мабуть, доведеться відступитися, відпустити білого лебедя.
– Не дам! – скрикнув Наль. – Не пущу! На землі зостанеться, зі мною!
Страшна зробилася знахарка Слава, стояв за нею великий Ліс, давня тайна сила. Не людині боротися!
Скрикнув Наль, але не відступився. Палила його люба-трава, занапастила його Лара, сам себе занапастив завзятістю своєю. Кинувся до ларя, рвонув звідти розшитий оберегами білий міх з тонкого полотна – аж піднялася з лави Милава, простягнула руки – та й кинув міх у палаючу пащу печі. Закричала знахарка, осіла на підлогу, землиста лицем. Закричала Милава, страшно, як звір з смертельної туги, та повалилася назад на лавку, біла-біла, як нежива. А потім страшно запалало дівоче тіло гнилим вогнем... Більше не підніметься...
– Що ти наробив... – придушено сказала Слава. – Не житиме Милава твоя. Якщо і витягнемо з неї гнилий жар... Недовго живе безкрила берегиня. Якщо зараз не згорить живцем, то потім у воду кинеться, в Лебединому озері втопиться...
– А казали, бабо, цьому можна зарадити! – тут тільки злякався Наль.
– Може, й можна, – похитала знахарка головою. – Якщо диво станеться...
Мабуть, то боги потурбувалися про свою доню, мабуть, то Милавина доброта їй луною повернулася, бо до Налевої хати прийшла крихітка Ласунка з тривожною своєю матір’ю. Знали лісовичани про Налеве горе, про Милавину біду... Не могла Добровзора не віддячити Милаві за свою порятовану доню. Може, хоч так вдасться розрадити, може, хоч так відступиться лиха Мара?
А у печі ізходили попелом лебедині крила, а на лаві тихо стогнала з жару дивійка-байкарка, ставала прахом її душа, а над нею стояв її наречений, мимовільний вбивця... І підійшла до Милави крихітка Ласунка з світлим серденьком, і дістала вона з маленького мішечка пахуче стебельце...
– Кажуть, Лиха трава відганяє мару, – тихо сказала дівчинка хворій – може, почує?– А мати казали, що раз потягнулося до тебе попелясте стебельце, як до рідної. Невже, не допоможе?
Аж пополотніла Слава, але змовчала... Сказала б хоч слово, надто багато треба було б пояснити смутним сельчанам... А Ласунка вложила Лиху траву у гарячу Милавину долоню та піднесла до обличчя. Вдихнула хвора повітря, вдихнула й сильний дух Лихої трави...
І здалося діві, що розступилися лихі тіні, опало гниле вогнище, аж рвонула вона з останніх сил, туди, туди, де так рідно пахне попеляста трава, як же її звуть... Вкрило її сильне зело, сховало від страшної погибелі... Який же дух у Лихої трави! Ой, Лиха травонько, що ти наробила? Як же повірила вона тоді, що земна у ній душа, по землі й ходитиме... А не жилося в тузі, і не співалося безкрилим птахам. Ой, Лиха травонько, чом же не можу згадати твого імені? Ой, Лиха травонько, вкажи дорогу до рідного дому, ти-бо домом пахнеш! Ой, Лихе зело, чом так пізно я згадала твій дух, коли вже вкрив вогонь... Нема ходу... Лихе зело! Запах рідного дому. Лихе зело! В душі моїй проросло...
Аж посвітлішала Милава від полинового духу, рівніше задихала, жар почав відступати під чарівними лезами Лихої трави.
Ласунка сіла поруч з хворою, погладила по чолу...
– Може, тепер видужає... Видко, як у байці, посестра їй Лиха трава, гіркий полин... Видужуй, Заплутяночко! Хто ж байок баятиме? Діточок рятуватиме? Порядок небесний триматиме?
Ласунка поцілувала хвору дивійку у чоло та все хотіла лишитися у її постелі. Але мати не дозволила. Мала ще Ласунка, аби сама не занедужала... З Милавою її наречений посидить-повартує, знахарка Слава жар викачає... Але пішов шепоток у селі, що бабка стратила милість богів і Лісу – пішла від неї колишня сила...
...Милава ж наче почала видужувати. Все ще не вставала з полатей, але вже не марила. Скоро вже розмовляла з Ласункою, що приходила кожного дня посидіти коло ліжка своєї сестри, так тепер називала Милаву. З бабою Славою хвора теж перекинулася кількома словами. А з Налем, ні, не говорила, здається, і не бачила нареченого: він тільки в хату, а вона знов спить... А може, й не спить, хто знає лукаву жіночу душу... Хто знає нелюдську душу берегині? Наль, якщо й відчував, що відгородилася від нього кохана, то не сказав і слова. Тільки ходив якийсь темний та затятий. А якось, стомлений мовчанкою та очікуванням, хотів розбудити Милаву, але зупинила його стара знахарка. Позвала в сіні поговорити... Скоро вони пішли до Славиного дому, наказавши Ласунці пильнувати хвору.
Як тільки вони пішли, прокинулася Милава, побачила поруч вірну Ласунку, зраділа, посвітлішала... Але вже за мить повернула голову до вікна та все вдивлялася у клаптик неба, і очі у неї були, як у горлиці з підтятими крилами... Ласунка все не наважувалася розпитати Милаву. Що як питання роз’ятрять рани? Здавалося, між Милавою і небом у вікні тонка струна, що протяжно, тужливо бриніла. Не стало сили слухати. Нестерпно було мовчати далі.
– Хочеш, я байку тобі розповім? – спитала мала невпевнено.
Милава повернулася до своєї маленької посестри, слабо посміхнулася.
– Розкажи. Тільки сядь ближче.
Ласунка сіла в головах у Милави, поклала їй руку на чоло, замислилася...
– Ну, давно то діялося. Ще боги молоді були. Жив серед людей один парубок. Хотів оженитися, але не знаходив собі хорошої дружини серед місцевих дівчат. Уже й не сподівався на кохання. Уже збирався одружитися з однією, що все за ним припадала, а чи з тією, що давали за нею хороший посаг... Але не міг вирішити, чи без любові не хотів. Пішов він до знахар... я місцевого. А знахар і дав йому чарівне зело. Зело те зветься люба-трава. П’янке воно, те зело, сильне, дурманить голову, розпалює кров, а головне, викликає воно жагуче кохання. І ніхто не може йому опиратися. Отаке було зело... Та тільки з одчаю можна було просити у нього кохання... Бо не буде в ньому небесної чистоти. Вогню багато буде, але душа може згоріти... Ну-от, було велике свято. Парубок думав накинути оком на якусь дівчину на гуляннях молоді та й узяти за жону... Але як йшов він на свято, то проходив по краю лісу, а вечір же був чарівний, духи зліталися... Побачив він між деревами надзвичайної вроди дівчину. Та й уразив його Лелів трунок у саме серце. Згубила його гаряча кров, хмільне зело люба-трава... Здогадався парубок, що то не людська дівчина, що у лісову царівну він закохався, пішов до знахар... ря, щоб той розрадив його: не житиме хлопець без своєї царівни, нехай знахар допоможе поєднатися із красунею, зловити духа, бо це ж знахареве зілля його згубило. А знахар, бачив він свою вигоду, тож взявся допомогти зачарованому. А треба сказати, що якщо оселиться серед людей велешка у людському тілі, спарована з хлопцем, то буде те село процвітати, родитиме там славно, хвороба, чи лихо, чи мара не підступиться – заступою буде велешка свому новому дому... Якщо ізловити берегиню-рожаницю та втримати серед людей, дати руди в прозоре тіло, то щасливої долі будуть жителі... Тож, певно, що бачив знахар вигоду. Допоміг парубкові... Царівна ж сама прийшла на дух людської ярої руди, на гаряче серце, розпалене зіллям, та, мабуть, що лихе сталося з нею, заслабла була... Лишилася у людській подобі у селі. А що втримати її треба, то пішов знахар на галявину, де лісові царівни збираються... Якщо велешка прийняла людську подобу, то десь має бути її віночок чи хутро . Якщо ж тримати у себе велешкин віночок, то без нього вона не втече до лісу, а там і приросте до села, до парубка... Але не віночок знайшов знахар, а біле лебедине пір’я – берегиня прийшла на людський вогонь. Зрадів знахар своїй вдачі, взяв пір’я та віддав парубкові, наказав сховати, бо доки у нього її крила, не вільна берегиня його покинути. А ще її іменем прив'язали: дали їй людське ім’я замість небесного. Доки ним зветься, залишиться людиною... Тож зосталася берегиня з парубком, але не було їй щастя. Лебедині діви не велешинки: велешка хоч і дух, але лісовий, землі тримається, хоч лісу, хоч поля, а берегиня – небесне створіння, не може вона на землі жити, тісно їй, душно, у небо берегиня рватиметься. А що нема крил – помре з туги, бо довго берегині безкрилі не живуть: не більше трьох років, а потім у воду кидаються, а чоловік весь вік тужитиме, скнітиме за любою, і вік його буде короткий... Знали про це і знахар, і парубок, але не хотіли відступитися... Знав знахар, чим можна лебедину діву прив’язати сильніше крил: кров у берегинь – холодна, прозора, як небесна синь, як свіжий вітер, як місячне сяйво, а щоб до землі її прив’язати потрібна гаряча кров, людська. Велика в ній сила – вогонь життя. Але слаба була у парубка руда, не вистачало їй вогню, щоб берегиню втримати, віддасть свій вогонь – сам довго не житиме... Навіть і люба-трава, що кров розпалює, не допомогла. Наказав тоді знахар віддати берегині її крила, але хлопець так її кохав, що потьмарився йому розум: ослухався він знахаря... А що ж діва – поки минула осінь, за нею й зима пройшла, а берегиня з кожним днем все більше скніла, з лиця спадала, аж надійшов місяць Видри, вода зламала льодову товщу, а діва й кинулася у бурхливу річку, стала і сама вільна, як вода... – замовкла на хвильку Ласунка, наче хотіла щось додати, аж помітила, що як задерев’яніла лежить на лаві Милава...
Схилилася дівчинка до сестри, заглянула у вічі, глибокі та темні, як нічне небо, тільки уламки місяця блищать, скрикнула, обняла... Милава посміхнулася, погладила Ласунку прозорою рукою.
– Гарну байку ізбаяла, сестричко. Дякую. Сама, чи хто навчив?
– Почула я її, – Ласунчин голос стенувся. – Підслухала... Баба Слава з майстром Налем розмовляли у сінях, доки ти спала, а я... – Раптом дівчинка глянула на Милаву, а очі були гострі та темні. – Чи це зовсім не байка, сестро?
– Може, й байка. Та тільки збулася вона...
Знов скрикнула Ласунка, кілька сльозинок покотилися круглими щічками...
– А чи можна щось зробити? – спитала дрижачим голосом.
– Можна, маленька, – на диво, Заплутаня посміхалася, наче з неї якесь закляття зняли. – А що, правда любою-травою кров розпалювали?
Заплутаня повільно підвелася, сіла. Повела головою, принюхуючись.
– А пахне та трава хмільно, тривожно... – відгукнулася Ласунка тихо.
Раптом Заплутаня пошарила собі по грудях, під сорочкою, видобула оберіг – мішечок на тонкій поворозці, принюхалася – та й відкинула від себе, наче отруйну змію. Понісся по хаті дивний дурман. Схопилася з лави Ласунка, підняла мішечок з любою-травою та й кинула за поріг.
– Аж легше дихається тепер, – сказала Заплутаня (і не називатиметься більше Милавою), посміхаючись. – Тепер знаю, любу-траву мені у питво моя бабуся додавала... Що ж вона наробила? Наче їй потьмарилося... Все на краще сподівалася, все думала, житиму, як людина... Знай, Ласунко моя маленька, часто людина бачить тільки те, що хоче бачити, вірить у свою правоту так, що не помічає помилок, най великих, най страшних...
Ласунка стояла посеред хати, аж тут повернулася до Заплутані і очі її засяяли:
– Може, пошукаємо твої крила, доки не повернулися... – вона не договорила, побачила, як страшно пополотніла її знедолена сестра, хитнула головою, але встояла. Тільки страшні у неї очі стали, наче вже однією ногою в могилі.
Кинулася до неї Ласунка, але Заплутаня її зупинила.
– Подивися у ларі під вікном, люба. Там має бути ще не вишивана сорочка.
Шпарко заходилася Ласунка шукати. Знайшла, розгорнула – і білим човником-чайкою попливла на підлогу лебедина пір’їна. Ласунка дивилася на неї широко розплющеними очима, потім обережно, навіть благоговійно, подала Заплутані. Та мотнула головою.
– Це все, що лишилося від моїх крил, Ласунко. Візьми її собі, прошу, вона буде тобі найсильнішим оберегом.
Ласунка притисла пір’їну до серця, сльози заструменіли обличчям.
– Але як же ти тепер... А чуєш, біжи до лісу! Ти йому не чужа. Він тебе сховає. А як прийде весна (ти тільки дочекайся весни!), повернуться твої сестри, заберуть тебе з собою. У тебе нові крила будуть!
Заплутаня глянула на піч, на Ласунку, у вікно, назад...
– Я піду до лісу, але не чекатиму весни...
Заплутаня, як була, в одній сорочці, пішла до дверей, та швидка Ласунка її перехопила, стисла холодні руки.
– Не хвилюйся, сестричко, – Заплутаня безхмарно посміхалася. – Подивися, скільки батько наніс мені лебединого пір’я, першого чистого снігу...
Ласунка теж глянула у вікно, посвітлішала, але схопилася:
– Зажди, сестро. Вдягни краще не вишивану сорочку. Замість Милавиної. І ще... – поки Заплутаня перевдягалася, Ласунка перебрала трави попід стріхою, над дверима, коло лави та сплела віночок із тієї рідної, попелястої, Лихої трави. – Візьми. Виручила тебе Лиха трава, заступила один раз, захистить у другий. Вона ж тобі посестра...
– Вона домом моїм пахне... – прошепотіла Заплутаня, нахиляючись, щоб Ласунка сама наділа їй віночок.
Дівчинка міцно обняла старшу свою сестру та заплакала у неї на грудях...
– Не треба, маленька. Я ж з тобою. Я завжди з тобою. Я тебе з неба бачитиму. Спитаєш поради, чи просто покличеш, хіба не відгукнуся...
Ласунка знов обняла Заплутаню-берегиню та посміхнулася крізь сльози. Вийшла за поріг лебедина діва, потягнулася до неба, здалося, то батько пестить свою доню, білими сніжинками обнімає... Сховала Заплутаню біла завіса, відрізала від світу людей... А Ласунка все стояла на порозі, проводжаючи в дальню путь свою дорогу названу сестру...
... Наль увійшов у хату скоро, як пішла його Милава, віяло від нього важким духом люби-трави, палали очі, горіла йому кров... Раптом побачив він на порозі Ласунку. Та подивилася на нього гіркими недитячими очима.
– Навіщо ти спалив її крила? – спитала вона і, перш ніж він встиг все зрозуміти чи зупинити її, побігла геть. Назад до села, додому...
Наль п’яними очима обвів дім... І страшно, дико завив... Метнувся по хаті, забився головою об стіни... та побіг до лісу. Може, ще знайде свою Милаву, зупинить, врятує... Як вона могла? Свого блага не розуміє. Що то значить потьмарений розум... Нічого! Він її врятує! Вона йому ще дякувати буде!
Падав густий лапатий сніг. У лісі стояла тиша, зимовий спокій пронизував все навколо. Вона стояла на галявині, наче й не тікала, наче, навпаки, віддано чекала на зустріч із ним. Не вірячи в свою вдачу, зробив кілька кроків вперед, та зупинився – наштовхнувся на невидиму стіну, що тепер відділяла його від коханої, чи відділяла завжди, а він тільки зараз помітив... Прозоре обличчя з темними западинами очей... “Два озера боли на бледном лице... ” Розплетене довге волосся, рясно вкрите сріблясто-білим снігом... Плащ заметілі за спиною, плащ-крила... Лебедине пір'я розлітається в повітрі... Лебедине пір'я боляче колить його шкіру, палить холодним вогнем. Лебедине пір'я, яке він кинув у піч. Лебедине пір'я, яке він хотів знов спалити, жаром люби-трави та свого кохання... Вона стояла у вихорі снігу на межі двох світів. Вона не належала людям... Але ще не пішла, тож у нього є можливість... І він скористається нею! Він зробить все, але не дозволить їй зробити останній крок! Його Милава не належатиме лісу! Він рвонувся до неї, а вона аж завалилася назад. Сильний порив вітру змусив Наля відступити. А Заплутаня провела долонею перед обличчям, наче хотіла відігнати примару, розвіяти важкий дух люби-трави. Нахилилася, зачерпнула снігу і сховала у сніжинках обличчя, обпалене гнилим жаром. Не хмелем тепер пахло, а гіркотою Лихої трави, рідним домом. Не піддасться дурману!.. Подивилася на колишнього нареченого...
– Вибач мені, Налю. Хороший ти хлопець, але тобі гаряча дівчина потрібна, з людським духом, з червоною рудою, тебе самого зігріти... А за мною себе стратиш, Налю. Мені не буде місця під людською стріхою... Хочу піти. Обіцяй, що не підеш за мною, – вона на мить замовкла, прискіпливо глянула на нього, глянула благально...
Він зібрався з думками.
– Ходімо додому, Милаво! Люба моя... Ти замерзнеш у лісі. Знов твоя хвороба повернеться. Ходім, прошу тебе! Там усі тривожаться за тебе... Відігрієшся коло печі, у моїх руках – глядиш, відпустить тебе мара... Лішук до сну готується, не зватиме тебе більше... Чуєш, Милаво? Ходім! – він простягнув до неї руки, але новий порив вітру не дозволив наблизитися до жаданної.
– Здається, ти зовсім не чуєш мене, Налю, – у діви був холодний прозорий голос, з легкою полиновою гіркотою. – Я не повернуся до твоєї хати, бо справді йду додому. І дім мій не у Лісовичах, ніде на землі. І ти знаєш, що це не мара. Що я не відігріюся. Що хвороба моя була не від Лішука, а від люби-трави. Ти знаєш, що я берегиня, Налю. Відступися – відпусти мене додому...
Він перебив її:
– Ти людське поріддя, Милаво! Не дозволяй з розуму себе зводити! Дозволь, я відведу тебе додому! Я врятую тебе, Милаво! Довірся мені!
Вона змахнула рукою.
– Який ти затятий! Тобі так хочеться вірити, що я людина... А як же мої крила, Налю? Забув, як спалив їх?
– Ну, спалив! Я ж хотів порятувати тебе, Милаво! Повернути до світу людей! Якщо ти залишишся зі мною, ми поборемо твоє прокляття: не будеш нежиттю, людиною станеш! Я зроблю це для тебе, Милаво! Я зроблю для тебе все! Чуєш? Я рятую тебе! Ти була колись людиною, мила моя, Милавонько! Кажуть, тринадцяту вілу обирають із загиблих дівчат... Ти дівчиною була! А я допоможу тобі знов нею стати! Ти ж і сама хочеш! Я знаю, ти хочеш! Бути серед людей, а не носитися вслід за вітром, без роду, без дому, без любові... Я тобі дарую визволення, Милаво! Я тобі дарую любов! Ніхто більш для тебе такого не зробить, тільки я! У тебе тепер нове ім'я, буде новий дім, нова родина... Я подарую тобі нову пам'ять, подарую людську гарячу кров... Навіщо тобі крила, якщо у тебе є наше кохання?
– Я не просила мене рятувати!.. Налю, я ж не загину без крил: душа до неба рватиметься, доки не відлетить! Навіщо ж ти мене губиш? Якщо любиш так...
– Я не дам твоїй душі відлетіти! Я не пущу тебе!.. Ти нічого не розумієш, Ваюн забрав твій розум: я – не погибель твоя, я – твій рятівник!
Віла довго мовчки дивилася на нього... Потім пішла геть...
– Вибач, Налю... Дякую за ласку...
За її спиною тріпотіли білі крила... Ні! Йому здалося! Вона людина! То ліс їх водить!
– Милаво! – він хотів кинутися слідом, але був слабкий: не стало сили бігти далі крізь снігову завісу, тож він просто йшов слідом за нею, кроків за десять, та плакав, кричав, звав, просив, проклинав, погрожував, знов плакав... – Добре, йди, Милаво моя, життя моє, йди! Будь щаслива у високому небі серед легкокрилих дів... Але як же я?! Я ж загину, якщо ти підеш, я ж заскнію, доки Мора не прийшле по мене місячну колісницю... Вона милосердніша, ніж ти... Ні, не дочекаюсь я колісниці, а втоплюся у Лебединому озері... І не знатиме моя душа спокою... А ти, як повернешся весною, чи згадаєш? Чи поплачеш наді мною, бо це ти вкоротила мені віку... Ти! За що невинну людину вбиваєш лихою смертю? Діво справедливості? – він вже не міг йти, тож опустився прямо у сніг та плакав. – За що ти мене губиш, Милаво? За те, що я полюбив тебе всією душею? Ладен був заради тебе на все! Не віла ти! Вейла лиха!
Вона зупинилася. Його голос притискав до землі, у голові шуміло, тіло ломило жаром... А ще сильніш пекло почуття вини... Він же правий! Він так її любить! А вона відповіла на це чорною невдячністю! Вона, лебединокрила діва справедливості, прирекла його на смерть... Як вона може?! Бідний, знедолений парубок вперше в житті відчув себе щасливим, а вона, замість вчинити справедливо, віддячити за довгі роки бідувань, забрала у хлопця розум, забирає тепер саме його життя... Гарячі сльози струменіли по щоках, і розходився тілом пекучий біль, і танули від жару тонкі снігові крила... Не злетить вона на небо! Не гідна вона неба! Не гідна!.. Впала на сніг, слабке тіло билося в риданнях, занурила руки у холодну снігову перину, але жар більше не збирався відступати...
– Милаво! Повернися до мене, Милаво! Я все тобі пробачу! Все лихе, що ти мені заподіяла! Я ж люблю тебе, пухнасточко! – він сидів у снігу, але почував себе майже переможцем – вона піддалася! Сніговий панцир розтанув! Ще трохи! І вона повернеться! Вона ще дякуватиме йому, що не пустив до лісу, порятував, вона гарячими сльозами вдячності руки йому омиє...
Впала обличчям на сніг... Бідненький Наль! Бідненький!
Він посунувся до неї:
– Я кохаю тебе, пухнасточко моя... Так палко кохаю... хоч ти й проклята...
Він посунувся ще трохи – і її обдало жаром, її опутав хмільний дух люби-трави, а вона ж занадто слаба, щоб опиратися... Та й хто опиратиметься зелу палких любощів... Але у волоссі пахла Лиха трава, вплетена доброю Ласункою, що, люблячи не менше Наля, відпустила її у небо... Пахла Гірка трава... І від гіркоти тієї прозоро і ясно стало у голові, а у солодкого хмілю тільки забуття шукають...“Він все не міг вибрати собі дружину... звернувся до знахаря, а той дав йому люби-трави... тоді він і стрів у лісі діву... та палко закохався...” Це люба-трава розігріла його кров! І у неї, вілу, закохався, бо гуло проти вітру порожнє серце, бо напився солодкого зела... І нема у його любові небесної чистоти, веління богів нема... І однаково йому, хто вона така, та, кого зве Милавою... Він схотів бути з нею, і однаково, що задля цього треба спалити її крила, спалити її дух, всю її спалити... Щоб задовольнити свій голод. “Гнилий жар... Чіпкі пальці на білому тілі... Жадібні... Не пручайся! Я знаю, ти теж хочеш!..”
Не Милава встала з засніженої землі, не слабка розумом Заплутаня, навіть не лебедина діва... Встала дівчина, погвалтована у цьому лісі кілька років тому... Не з любові... З хіті...
– Кохаєш мене? – безжалісні чорні очі увіп’ялися у Налеву душу. – Палко? А якби не дала тобі баба Слава люби-трави? А якби вивітрився весь хміль? Та тобі ж все’дно кого грати! Ти ж випив, щоб забутися, щоб першу-ліпшу справно обертати! Кохаєш? Чи просто хочеш? Все зробиш заради мене? Заради мого щастя ти б відпустив мене додому! Рука б не піднялася крила мої спалити, завдати такого болю... Справжнє кохання не вимагає жертвоприношень, не вірить їм. Справжнє кохання, навпаки, обдаровує. Тільки пристрасть, тільки жар вимагає потрави – нових і нових дров, порубати кохану на полінця і кинути у горнило, де нічого від неї не залишиться, крім сірого попелу, що ти зметеш і зариєш у землю, замість добрива... Ти все зробиш заради себе – заради свого лютого голоду!
Віла розсміялася, як могла б сміятися божевільна дівчина, якій клялися у коханні, а насправді, хотіли тільки красивого білого тіла, а не дала, то взяли силою: “Не пручайся, мила! Я ж кохаю тебе! Не зводь з розуму, п'янка моя квіточко!” Віла все реготала, голосно і гірко, і висохли сльози, попелом став і жаль, і навіяне кохання – і полетів попіл за вітром. Вона відсміялася і заспівала, вбиваючи у нього кожне слово, як цвях...

Не говори со мной о любви!
Не меняй серебро на медь!
Я ведь знаю, ти любишь только себя,
А меня лишь хочеш иметь!

Замовкла, довго дивилася на нього воронячими очима... Ні, не людина вона – віла... І дано їй читати у людських серцях...
– Ти не помреш через мене, Налю! Не згублю твою душу, не потягну за собою на небо... потурбуюсь, щоб ти не тужив за мною. Зустрінеш іншу дівчину, Налю, і не згадаєш, що колись палко кохав мене, так палко, що збирався втопитися... Іншу хазяйку приведеш до хати, з нею добра наживатимеш, діточок... Ще не раз палко кохатимеш, Налю!
Він дивився на неї заплаканими злими очима...
– Ні! Ніколи вже не кохатиму! Відняла ти у мене силу кохати, сплюндрувала, розтоптала... Ти не віла, ти – вейла! І боги ще покарають тебе за моє понівечене життя!
Вона, далека, вкрита білим снігом, більше не плакала, не жаліла його, не сміялася... Вона не чула його взагалі, дослухаючись до шепоту вітру, до стогону землі, шелесту Лихої трави… Позирнула у нього, у душу, холодними синіми очима і заспівала…
В останній раз чув він її спів, його дивну силу… Рвалися тонкі гнилі нитки, повалилася влада люби-трави… Віла дарувала йому свободу. Віла вбивала хижого звіра з пекучою ядучою слиною, що капала з жовтих ікол, звіра з довгими пазурами, палаючими очима… Пекельного голодного звіра, що прикривався маскою любові…
Все кончается, мой друг,
разрывают кольца рук!
свитые в тугую плеть
боль и сказка, свет и смерть.
Просто, чтобы каждый знал,
что всему, что он искал,
скоро тлеть углем в золе,
скоро гнить в сырой земле.
Не грусти, не плачь, не бойся!
это просто проблеск солнца
в темных путах наших снов,
в ржавчине оков.
Все кончается, мой друг!
это наш последний круг.
Не ищи судьбы своей
в бледных призраках вещей!
Всё, к чему вела нас страсть,
скоро все должно упасть…
...Не смотри вослед, не ищи ответ
Ледяная даль то, что было жаль,
Разотрет в песок, высыплет у ног
Спрячет ото всех тихо.
Да и ни к чему долго в эту тьму
Провожать и ждать.
Кто придет искать?
Лучше возвратись, где сияет высь
Отгоняет прочь лихо…
...Тихий шелест колосьев, звездная даль...
Фиолетовый бархат в блестках дождя...
Это самое жестокое слово. Никогда
Это - то, что никто не хочет принять...
Спрячь меня навеки, темная вода...
Ты хочешь отдать все, но этого - мало...
Тебе так хочется слез, а их не осталось...

...Мы не будем здесь
вместе никогда...
...Наль все сидів у снігу, заворожений вілиним співом. У небі повільно кружляло біле пір’я, тонкою периною вкривало все навколо. Вкривало і Наля… Стрепенувся, глянув у лісову темряву, туди, куди, певно, пішла Милава.
– Милаво! Як ти могла так вчинити? – застогнав він. І раптом щось слизьке та холодне лизнуло тіло, пройнявши до кісток. Підвівся, хапливо обтрусився та пішов назад, до села. Чи не захворів він після такої заметілі, а ще ж у снігу посидів! Телепень! Що се втнув! Тільки у кружлянні сніжинок йому все ще чувся дивний спів.
…Это самое жестокое слово...
Никогда...
Никогда...
Никогда...
Ніколи...
Він вчепився у оберег на грудях та майже побіг до своєї хати.
“Згинь, маро! Чур мене!” Вивітрився дух люби-трави, а з ним і палке кохання...

(с - Llynn, зима 2008 р.)

Продовження в коментарях
Шкода, що у пості не відображається, як сплітаються слова пісні - щоб врешті розійтися.

@музыка: Мельница - Чужой, Травушка, Мертвец, Вереск; Ольга Арефьева - Храм протеина; Fleur - Никогда

@настроение: Christmas

@темы: МАГІЧНИЙ ТЕАТР ТІЛЬКИ ДЛЯ БОЖЕВІЛЬНИХ, архив, На іншому боці Місяця

---

White Silence - Behind The Window

На порозі вікна - проти темно-бузкового неба - палахкотять свічки.
Пити чай, хрумати солоними огірками, триматись за руки, говорити...



Зима. Біла безмовність - не-існування світу за вікном.
Простір дому незкінченно - гвинт за гвинтом - скручується в мушлю.
Марш за маршем, сходинка за сходинкою - з гасовою лямпою, ачи зі свічкою в руці - прямуєш донизу, до серцевини дому-мушлі. Де палахкотить вогнище. Глінтвейн і пряна кава. Мереживо казок.
Час рухається назад - до витоків - пізнати своє народження - вкусити себе за хвіст - спити власного трунку. І вижити.

Крок за кроком крізь білу безмовність - вересовим пустищем - босоніж - не залишаючи слідів.
До хатинки у серці чорного лісу, де у вікні привітно блимає каганець. І пахне медовими коржиками.
До хатинки - знайти дорогу. Додому дійти - серцем.

Сходинка за сходинкою, марш за маршем - в'ються сходи в небо.

За спиной - шаг за шагом -
выгорает, рассыпается пеплом год.
Дождь смывает лицо.
Ветер в клочья рвет тонкую кожу.
Словно скальпелем
обрывает ниточку первый лед.
Через поле вереска -
без оглядки -
идти вперед-
не оставив следов-
по чистому белому снегу...
(с - Llynn)
inspired by Foruvie

Зима. Запалювати свічки та гасові лямпи у вікнах каварні. Готувати каву, чай, грог та медові коржики. Для тих, хто прийде зігрітись - серед довгої дороги. Для тих, хто зібрався - в дорогу. І тих, хто прийшов - додому. По вінця чаші медового світла.

Малюнок: Virpi Pekkala

@музыка: Мельница - Вереск о.О

@темы: щоденники, МАГІЧНИЙ ТЕАТР ТІЛЬКИ ДЛЯ БОЖЕВІЛЬНИХ, Amidst the White Silence, цитатник, архив, Сорочье гнездо, галерея, мистецтво тисячі дрібниць, На іншому боці Місяця

---

Simple Warmth Toolkit: Getting in the Mood for Christmas-4

Ввечері я запалюю свічку. Зранку - зустрічаю схід сонця.
І з нетерпінням відкриваю чергове віконечко Adventkalender. Ще на крок ближче до Різдва.

24 дні до Різдва - медвяні краплі бурштину - вплітаю в намисто.

Іграшка? Солодощі? Що чекає на тебе за закритим віконцем?
Можливо, це буде пакетик з кавою, як запропонували Тіль Ахінгер і Тамер Ель-Хаварі? 24 пакетика з кавою різних сортів. Кожен день - зі своїм неповторним настроєм та ароматом.

Можливо, 20 хвилин - година - день - здійснити щось, про що Ви давно мріяли - і відкладали на "колись". Можна написати 24 нотатки і навмання розкидати їх календарем, кожного дня відкривати віконечко і ловити сигнал від Радіо-Всесвіт, що "колись" - ось воно, вже сьогодні.
24 листівки-подяки (THX-notes), бо хоч хорошим буває не кожен день, все ж в кожному дні є дещиця хорошого.
24 записки для родичів, друзів та коханих, 24 посмішки, 24 подарунки, 24 подоланих стереотипів чи страхів, або 24 прибраних шухляди чи 24х24 хвилини тиші, щоб почути музику серця... - to be continued

24 свічки, 24 жовтих цеглинки - стежка, якою зійде сонце...
"Пусть любовь во мне растет, как с каждым днем раньше встает солнце. Пусть потихоньку светит теплее и ярче." (c)

@настроение: Christmas

@темы: музыка странного сна, щоденники, The Cookbook of Good Mornings, МАГІЧНИЙ ТЕАТР ТІЛЬКИ ДЛЯ БОЖЕВІЛЬНИХ, Simple Warmth Toolkit, Amidst the White Silence, галерея, мистецтво тисячі дрібниць

---

μαγεία [уривки з конспекту]

- система знань (про принципи, властивості, закономірності світу та його підсистем і т.і.) - та умінь застосувати їх практично - доцільно і вміру
- увага, уважність - мимовільна та довільна, - вміння керувати фокусом та призмою сприйняття
- усвідомленість
- присутність

UPD: Запись будет подниматься по мере пополнения конспекта схожими цитатами.

погортати конспект?

 Karolina Cienkowska:
Сформулировалось после разговора с Ллинн: бытовая магия – это что-то бесконечно далекое от «эзотерики головного мозга») Это даже не магическое восприятие мира в стиле «у меня порвалась ручка от сумки – это точно происки врагов». Даже не «мир полон чудес», хотя может быть и так. Просто – мир полон, как чаша. Переживание этой наполненности (не плохой, не хорошей, просто не имеющей определенного окраса и окрашенного в неисчисляемое количество оттенков одновременно), внимательность к ней, ко всем знакам и смскам, которые посылает нам Мироздание, - вот это, как мне кажется, и есть бытовая магия. Ритуалы, одежда, внешний вид, внешние признаки в принципе необязательны. Даже слово, которым называешь себя (я вот никогда не назову себя «ведьмой», но на это свои причины) – все это как глазурь на торте. Под ней либо торт, либо безвкусная бумага. Чтобы гадать, можно пользоваться картами или внутренностями, кому что ближе. А можно просто спросить и получить ответ. Можно жить «в стиле» Вианн Роше, все эти бубенцы на юбке, маленькие заклинания на удачу, травы – можно быть тем, кто ты есть, выражать свою суть в мир, используя только самого себя. Читая книгу, каждый прочитывает себя. Читая мир – тоже. Магия повседневности – в включенности в эту повседневность, в восприятии ее не рутиной, но опытом, в активной позиции (в смысле опять же внимания) по отношению к ней.

Катерина  Llynn Волошко, "Поетика повсякденності в романах Джоанн Харріс "Шоколад" та "Льодяникові черевички"
Одухотворена повсякденність -
...характеризується залученістю, включеністю людини у повсякденні практики, усвідомленням їх практичного та символічного значення та алертним станом свідомості...
...Особливий настрій завороженості та концентрація свідомості, що супровожують роботу, усвідомлення символічного виміру кулінарії як творчості, трансформації додатково концептуалізуються через наділення кулінарії магічними властивостями...
...повсякденність переживається і проживається, усвідомлюється як присутність у світі, тут-буття, що розширює її значення як часопростору самореалізації, індивідуального та соціального становлення...
...Онтологічне значення повсякденності як присутності, як модусу проживання життя, як засобу самореалізації, а також пов’язаний з ними мотив радості, задоволення, визначають специфіку організації соматичного простору та соматичного буття...
...Чуттєві переживання, пам’ять тіла втілюють та доповнюють пережиті етапи життєвого шляху; крім того, індивідуальний вимір тілесності постає як один із значущих компонентів самоідентичності. Такий соматичний простір характеризується вітальністю, повнотою життєвих тілесних та духовних, творчих сил, активною діяльністю, в той час як спроби витіснення тілесного, розмежування тілесного та духовного вимірів людини призводять до дисгармонії соматичного буття, що втілюються у хворобливих станах тіла або у перверзивній, девіантній поведінці; відчуття радості підмінюється соромом, гнівом, заздрістю до радості інших.
... Представлення магічних подій як буденних та наділення повсякденних практик магічними властивостями руйнує звичні межі категорій буденного, повсякденного, та небуденного, фантастичного. Традиційні опозиції «буденне – надзвичайне, не рутинне», «буденне – святкове», що лежать в основі визначення сутності повсякденності [30; 36, 10], втрачають свою безперечність та безумовну релевантність. Відповідно накладання буденного та магічного обумовлює рекатегоризацію повсякденності, зокрема за рахунок відкриття святкових, сакральних чи естетичних елементів у повсякденному...
... Наділення повсякденних практик та побутових предметів магічними властивостями виступає як прийом, як техніка, що висвітлює механізми одухотворення повсякденності, вияскравлює властивості повсякденних практик та речей. Наприклад, ремінісцентні властивості їжі та кулінарії, здатність акумулювати та пробуджувати спогади, пам’ятні асоціації, емоційні переживання, синестезійний ефект, що поєднує смаки, запахи, звуки...
... магічна ритуальність позначає усвідомлення символічних властивостей повсякденності, наприклад, метафізичного виміру кулінарії, виноробства, садівництва, зосередженість, алертність свідомості під час виконання повсякденних практик., що пов’язані з присутністю, включеністю людини у сферу повсякденного як власний життєвий світ...
... сприяє оновленню сутності повсякденності, що постає як сфера творчості та самовираження, буття-в-світі і – відповідно джерело вітальних сил...

Фогель, Первая лекция о полетах
Магия — это умение использовать окружающий мир в своих целях по принципу «чтобы получить что-то, необходимо отдать что-то равноценное»; магия — в большей степени наука, чем мистика. Это, в конечном счете, наука о том, как соединить все имеющиеся элементы для того, чтобы получить уникальный результат — и о том, какую цену придется заплатить за этот результат впоследствии.
Маг — это приверженец опасной науки. Он вечно балансирует — сначала на грани знания и незнания, потом на грани жизни и смерти. Он должен точно знать, сколько и чего добавить в ткань окружающего мира, как уберечь себя и мир от последствий собственных экспериментов.
[...]
...точка сборки — это восприятие, присущее человеку на определенный момент его жизни. Повседневное стабильное описание мира, при котором отвергается все, что в него не входит — это так называемая жесткая точка сборки.
При сдвиге точки сборки человек начинает смотреть на окружающий мир совершенно новым взглядом. При значительно сильном сдвиге точки сборки человек попадает в другой мир.
С точки зрения магии, умение воспринимать мир множеством разных способов — это один из самых главных рабочих инструментов. Элементы магического воздействия могут находиться на разных планах известного нам мира, и если мы не сдвинем точку сборки и не поменяем свое восприятие — мы до них никогда не доберемся. А, значит, не сможем за отсутствием нужного элемента совершить магическое воздействие и достичь своей цели.
...Ваша задача как Мага — воспринять то, как устроено все вокруг, чтобы в будущем не пытаться своими действиями нанести миру вред. Даже при том, что Маг влияет на окружающее гораздо сильнее, чем условно обычный человек, задача Мага — достигнув своих целей, сохранить гармонию мироздания и гармонию внутри себя самого.

(с - если автор позволит, оставлю заметку с указанием авторства; если автор против использования его записей - заметка будет удалена.)
...Ведовство - прежде всего, сбор информации отовсюду и умение ею пользоваться. Хранилище знаний внутри себя - приоритет ведьмы.
...Вообще, ведьма работает втихую, незаметно, тонко, через нити событий. Прямо в лоб и со спецэффектами - не ее вариант, разве что для вида.
И все это - ручками. Ключевой момент - ведьма всегда работает напрямую. С любой силой. Она просто берет и говорит. Спрашивает. Видит. Делает. Единственное ограничение - это способность вынести тот или иной контакт, при неосторожной работе мозги летят только так. Они, конечно, и у остальных летят, но последствия разные.
...Ведьма - "ведающая мать". Каждая из них действительно является матерью, при этом не обязательно рожать детей вот прям сразу, хотя беременность и роды колоссально влияют на силу.
Дело в том, что она постоянно вынашивает в себе нечто. Она творит. Приносит в мир новое, создает вокруг себя пространство, дышащее жизнью. - или не-жизнью, тут уж кто попадется - и дает ему возможность развиваться дальше.

Forest of Heart, by Charles de Lint.
Shared and commented by  Karolina Cienkowska
Одна цитата, как мне кажется, хорошо отражает то, каким должен быть маг - внимательным.
"The most-used phrase in her grandmother's vocabulary had been, "Presta atenсion!" It was always, "pay attention." "Presta atencion, chica!" Because Bettina's mind had always been wandering, her attention captured by everything and anything and not always the task at hand. There was no place in the mysteries for a sonadora, a daydreamer. Only for true dreamers. "Remember this one small piece of advice," Abuela would say. "You must always be focused. You must see everything at once, as it is, or you will lose yourself in all the possibilities of what might be, and for you and I, who can so easily slip into la epoca del mito, that could take us a very great distance indeed. It could take us so far we might never return."
И в первую очередь - внимательным к миру вокруг себя. Чутким. Люди часто думают, что с помощью магии можно легко и быстро решить все свои проблемы: разбогатеть, с легкостью получить желаемое (женщину/мужчину/работу/вещь), не дав ничего взамен (или устроив так, чтобы платил кто-то другой), и сразу почивать на лаврах, не думая о том, какие последствия могут быть и какую цену нужно будет заплатить. Проще всего сказать "после меня - хоть потоп". Именно так повел себя персонаж этой книги Донал, когда решил, что древнюю магию можно заставить служить своим самым низким инстинктам, и за это ему ничего не будет. В принципе, можно, конечно, вот только принесет ли это счастье? Вообще мне всегда было странно смотреть на людей, которые заявляют, что они могущественные злые колдуны, вершители или кто там еще, при этом не могут даже собственную жизнь наладить и справиться с мелкими проблемами, не говоря уже о том, чтобы обрести внутреннюю гармонию.

Квітка Папороті, 1 рік навчання

запись создана: 21.12.2010 в 19:24

@темы: щоденники, МАГІЧНИЙ ТЕАТР ТІЛЬКИ ДЛЯ БОЖЕВІЛЬНИХ, цитатник, архив, Сорочье гнездо, На іншому боці Місяця

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра