1912 рік. Австро-Угорщина. Приходська школа. Сувора дисципліна, що межує з принеженням учнів та тиранією. Типова для свого часу.
Але не без маленьких радощів: постановка давньоримської трагедії на уроках латини, розповіді про старі й нові винаходи - наприклад, про середньовічного монаха, що сконструював дельтаплан, чарівний ліхтар та фантаскоп, предок анімації - на уроках природознавства. І звісно ж - витівки. Жарти один над одним, над вчителями... Мокрий рушник, підкладений в ліжко. Карти вночі. Зірвати контрольну...
Власне, значною мірою всі ці витівки - необхідна частина розвитку у підлітковому (і не тільки) віці. Випробовування правил та сценаріїв поведінки - "на зуб". Оволодіння комунікативними та інтерактивними уміннями. Передумова успішної соціалізації та інтеграції в суспільство.
Одночасно, залишається проблемним питання межі між витівкою та жорстокістю (нехай незумисною), питання міри. І ця межа також мусить окреслюватися в цей період.
Відповідно, в школі, вдома тощо для дорослих постає проблема правильної реакції на витівки дітей - на що треба закрити очі як на звичайні дитячі жарти, а що треба зупинити, попередити. Чи треба карати і як карати? І як пояснити, де межа і чому так не можна?
Отець Золтан вважає, що витівки цілком нормальні, ба навіть необхідні, для підлітків, а з неприємними (навіть жорстокими) жартами один над одним вони мусять розібратися самі - без втручання вчителя. Отець Вейгль вважає, що за найменше порушення треба карати, що будь-яка витівка межує з гріхом (а ще з анархією та нігілізмом). Не знайшовши підтримки серед керівництва, він ставить експеримент, зумисно під'юджуючи учнів до все більш жорстоких витівок за межею жарту. Педагогічний експеримент завершується трагічно.
Побіжно пригадалося: *Дьявол - это не победа плоти. Дьявол - это высокомерие духа. Это верование без улыбки. Это истина, никогда не подвергающаяся сомнению. (с -У.Еко, "Ім'я троянди")*
З одного боку, витівки дійсно необхідний елемент вироблення правил поведінки та спілкування, становлення особистості (зокрема через піддання сумніву авторитет батьків та викладачів, потреба в поступовій автономії - нехай і через порушення дисципліни, - як сходинка становлення самостійності). Учні повинні розібратися - з собою, один з одним, з правилами, - виробити для себе правила та їх пояснення, обгрунтування ("Не можна ..., тому що ..."). Таким чином поступово усвідомлюються та інтериоризуються норми і правила поведінки. Дотримання правил, позбавлене розуміння їх суті та призначення, на рівні "я так роблю, бо так вимагають вчителі. І якщо я не зроблю, мене покарають" дуже нетривке і має незначне виховне значення, зокрема тому що "Те, що заборонено, можна, якщо ніхто не дізнається/ коли мені виповнеться 18/ якщо я крутий і "мне никто не в указ"/..."
Варто сказати, що учні також мають виробити для себе механізми самозахисту - від жорстоких жартів. І це також передумова успішного дорослішання та інтеграції в суспільство. Недостатньо простої заборони вчителя на знущання над "білою вороною". Як і для самої "білої ворони" недостатньо знати, що можна пожалітися вчителю/ дяді/ ... і "вони дадуть поганим хлопчикам, які мене ображали, березової каші". Зокрема тому що такий вчитель/дядя не завжди поруч... І коли він піде, що робитимеш, як намагатимешся порозумітися? Треба вчитись домовлятися, спілкуватися і захищати свою територію - самостійно.
З іншого боку, підлітки лише вчаться, вони ще дуже багато не знають, не вміють, не розуміють. Якісь гулі їм тра набити самостійно. А якісь можуть виявитися останніми у їх житті. Їм потрібні дорослі - авторитетні, а не авторитарні, - які зможуть пояснити, підтримати, направити, не віднімаючи одночасно самостійності і права вибору.
І ще дещо, без єдності теорії і практики - правила і прикладу, - без зрозумілого пояснення, з яким учні можуть погодитися, система буде збоїти. Зокрема діти часто помічають "двоемыслие" дорослих. "Как на войну так я большой, а как в кино так маленький!" На жорстокі жарти учнів один над одним вчителі дивляться крізь пальці, але жартувати над вчителем - тяжкий проступок, а над церквою - святотатство. І за це жорстоко карають. В чому ж різниця? - питання без відповіді.
Крім того, підлітки так чи інакше наслідують дорослих, випробовують різні побачені моделі поведінки. І обирають певні для себе. Що робити, коли доводиться обирати між двома ледь не протилежними точками зору, коли дитина насправді ще не достатньо розуміє підгрунтя кожної з них - і наслідки? Коли з кафедри втовкмачують про "Возлюби ближнего..." і "Подставь левую щеку", а вчитель-священник заявляє: "Краще отримати незаслужене покарання, ніж залишити образу невідомщеною"...
Далі буде!
Запрошую всіх бажаючих подискутувати над...