И расправив крылья, налегке,
По воздушной поплыла реке
Мимо звёзд
В облака
(с)Кажуть, у давні часи, коли дерева ще були молодими і не вгрузли в землю, мандрували вони світом і всіляки казки-байки розказували. Присяде, бува, дерево десь на галявині, а вже на вітах птахи розсілися, на коренях звірина й дітлашня вмостилася, все казочку просять. Вип’є собі дуб чарку меду, вуса з хмар підкрутить та й баяє. Ніби у часи ще давніші, коли ще й жолудя, з якого він виріс, на Прадубі не було, а всі живі створіння були братами по воді, жила в городищі на березі моря славна майстриня на ймення Веселка.
читати далі
Та, що знала мову птахів і таємне слово для хвиль і вітру. Та, що правила крила човнам-чайкам.
Ткала Веселка вітрила, вишивала чарівних птахів, щоб вершники морських коней не збилися зі шляху і знаходили дорогу додому.
Аж-но звідкіль надійшло лихо. Прийшла в городище Засуха-химородниця, сама жовта й усохла, зуби дрібні та гострі, око лихе, завидюще. А з нею – дванадцять дочок її – та всі зморені, чорні й розпухлі, заледве шкандибають, а меншенька в сумі за спиною скавучить. Пішла Засуха з доньками від хати до хати побиратися. Подавали їм люди всілякої їди і питва, годували жалісливі жінки дочок Засухи грудним молоком. Приходили вони й до Веселки, просили у Веселки птахів – зварити обід. Не хотіли люди слухати Веселки, що бідна жебрачка – то люта химородниця, стали ловити пташок. Відчинила Веселка вікна – птахи й розлетілися. Розгнівалися люди, жорстоко побили Веселку, плюнули на поріг і пішли геть. Ніхто тепер не ходив під вітрилами з чарівними птахами.
А що більше їла Засуха з доньками, то більше мучили їх голод і спрага. Припадали вони тонкими губами, гострими зубами до найменшої живої жилочки – до кожного джерела, до кожної травиночки, а насититись не могли. Злякалися люди, а як нагодувати ненажерливу Засуху не знали. І сказала Засуха, що тоді вгамує голод, як з’їсть кавалок сиру з Білого каменя. І сказала Засуха, що тоді втамує спрагу, як нап’ється з джерела з-під Білого каменя – з-під Білого каменя, що стоїть посеред світу, а під ним сім срібних ключів від вод небесних і сім мідних від вод земних. Зраділи люди. Знову не послухались вони Веселки і провели Засуху-химородницю до Білого каменя. Випустила Засуха з суми найменшу доньку свою – потворну жабу. Заковтнула жаба Білий камінь – і здригнулася-застогнала земля. Заковтнула жаба сім мідних ключів від вод земних – і вода в річках, в струмках і озерах, застоялася, зогнила, змертвіла, від отрути пожовтіла. Заковтнула жаба сім срібних ключів від вод небесних – і застогнало небо, почорніло, низько над головою темним черевом повисло, а дощами пролитись не може, ані краплиночки не вродить. Засміялася Засуха-химородниця, заплела мертві трави закрутками, заплутала стежки до Білого каменя – не знайти, не згадати.
Марніла знекровлена земля. Стогнало сліпе небо. Чорніли, всихали люди, припадали до землі та й розсипалися на пісок і порох. Ніхто тепер не ходив під вітрилами з чарівними птахами.
Хотіли люди просити у неба води, але не могли пригадати слів. Дивилися люди на темне небесне черево і надумали пустити небу кров. Перемовлялися між собою: «Добра небесна кров, всотається в землю, проросте живим зелом.» Зібралися чоловіки та й стали правити-кувати ножа. Зашепотіли жерці, різали знаки. Заніміли жінки, закрили обличчя хустками, ходили до моря, обмакували пальці в сіль. Але птахи не поверталися.
Справили люди ніж та й кинули вістрям в небо. Застогнало небо, репнуло і пролилося - не дощовою водою, а брудною кров’ю. Не день, не два стікало небо кров’ю. Земля хлюпала, мов болото, але крові тої не приймала. Не могли люди напитися кров’ю, розпадалися грудочками рудої глини.
Ніхто тепер не ходив під вітрилами з чарівними птахами.
Зібрала тоді Веселка свої нитки та голки, барвисті свої вітрила та й подалася за море, на край світу. Сіла вона в свій човен-чайку, але море було червоним від крові і не тримало човна. Кинула Веселка блакитного шовку морській царівні, утертись від крові. А за те попросила хоч би одну-однесеньку, найдрібнішу-найгіршу пташину пір’їнку. Взяла Веселка у морської царівни пір’їнку, обернула вітрила свої замість крил та й перекинулася через пір’їнку на чайку. Полетіла чайка за море, за край світу. Стібок за стібком латала Веселка небесну рану своїми вітрилами-крильми, таємними словами заговорювала. Як загоїлася рана і визирнуло сонце, подивилися люди у ясне небо і побачили барвисті вітрила з чарівними птахами. «Веселка! Веселка!», - закричали вони. Й ожили птахи на вітрилах Веселки і повернулись додому. А несли птахи у дзьобі сім ключів срібних від вод небесних і сім мідних від вод земних, що були голками Веселки. А ще силу-силенну, тьму-тьмущу всілякого насіння.
Проясніло людям в голові. Розплели жінки закрутки на травах – й пригадали люди дорогу до Білого каменя. Зарубали чоловіки Засуху-химородницю і дванадцять її дочок, і найменшу – потворну жабу, що проковтнула Білий камінь, сім срібних ключів від вод небесних і сім мідних від вод земних. Дістали люди з жаб’ячого черева Білий камінь – у сльозах омили, в молоці виварили та й грудочку масла спахтали. Взяли люди у птахів сім ключів срібних та й кинули під Білий камінь - і пішов дощ, землю омив, напоїв та загоїв. Кинули люди сім ключів мідних під Білий камінь– і забили з-під нього струмки й джерела, розлилися річки й озера. Напилися люди чистої води. Засіяли землю – і вродило всіляко зела: і трав, і кущів, і дерев. Людям на щастя-здоров’я. І мені на чарку меду.
Отаку казку розповідали в сиву давнину дерева. Та й зараз можна почути, як вони шепочуть. А барвисті вітрила Веселки й досі можна бачити після дощу.Далі буде: продовження етнографічної розвідки-порівняння казок про Веселку-Радуце в різних куточках на тому боці Місяця.
Якщо Вам сподобалася казочка, "позолотите ручку ссылочкой"