кресати вогонь у танці - відео
Давно-давно, за діда-прадіда, десь років сто тому, чи п’ятдесят, чи мо й 10, жив собі у великому місті велиможний Пан. І мав той Пан прегарну доньку, відомо, Панночку. І найняв той Пан для доньки своєї силу-силенну вчителів, щоби Панночка – як годилося – на всіх панських науках і звичаях зналася. А найперше, звісно, на танцях. Кожного дня приходив до Панночки Вчитель Танців та навчав за звичаєм – фігура перша, фігура друга, поклон…
слухати казку?
Як не мала Панночка якого іншого панського клопоту, то полюбляла сидіти з вишиванням коло вікна та й спостерігати, що в місті діється. А передовсім – на Площі Ринок – що її найліпше з вікон маєтку видно. Часто-густо виступали посеред площі музики та скоморохи, мандрівні актори та танцюристи. А що діялося на площі у дні воскресні! Коли народу збиралося, мов мурашви. До схочу танцювали вони, їли, мед-вино пили та всіляко веселилися. І що довше дивилася на ті танці Панночка, то більше здавалося їй, ніби вони кожним порухом вогонь викрешують, ніби навколо тіл полум’я зміїться-витинається. І не могла Панночка відвести очей, хоча й знала, що не годиться їй на ті мужицькі танцюльки дивитися. Й до того стратила вона сором, що, як ніхто не бачив, силувалася сама тим танцям вивчитись, що вогонь викрешують.
Раз, коли вправлялася Панночка у тих своїх таємних танцях, то незчулася, як надійшла година уроку з Вчителем. Увійшов до зали Вчитель Танців та й побачив, як Панночка, підібравши спідниці, витинається.
- Гой! – сплеснув він руками. – Шанована моя Панночко, чи ж такому я Вас вчив?
- А чому такому не вчив? – спитала на те Панночка . – Чому не вчив?! Кожного дня я сиджу біля вікна і дивлюся, як на площі танцюють, вогонь викрешуючи. А з фігур, що ти мене вчив, бодай іскорка яка. Якщо знаєш – навчи мене. Навчи мене танцям, що вогонь викрешують. Або забирайся геть!
- Панночко, чи ж годиться Вам мужицьким танцям вчитися? Нехай знається пан з паном, і мужик – з мужиком. У Вас – своя наука і пишне велиможне товариство. У нас – своя та свій звичай.
- Як не хочеш, то я сама вчитимусь, - вперто відказала Панночка.
Крутнулася вона – та й заплуталася у пишних вишуканих шатах. Забракло повітря у затиснених корсетом грудях. Підхопив її Вчитель Танців. Вправним рухом розрізав корсет. І знову задихала Панночка – аж забриніли сльози в очах…
- Казав я Вам, Панночко. Всякому – свій нрав і звичай. Тож нехай всяк на своєму звичаї знається і свого товариства тримається. Не годиться Вам мужицьким танцям вчитися, - Вчитель Танців відвернувся. – А наразі Вам треба привести себе до ладу. Тож я Вас облишу. Якщо матимете бажання проводити урок сьогодні…
- Стривай. Не йди. Будь ласка. Не йди, - Панночка схопила Вчителя за руку – і він відчув, як щось обпікає йому долоню. Гарячі сльози Панночки.
- Скажи мені, що це? Чому мені так боляче? Чому мені так солодко?
- Це – вітер. Вітер в твоїх грудях.
- Скажи мені, чому мужицькі танці вогонь викрешують, а панські – мов крижані?
- Це – вітер. Щоб розпалити вогонь, потрібно залишити вітрові простір для танцю. А хіба ж є місце для вітру у грудях, затягнутих в корсет?
- Але вітер розіб’є скляні статуетки в друзки. І вогонь розтопить виточені з льоду фігури. Як же я зможу знову вдягнути корсет, коли в моїх грудях – вітер?
Відтоді став Вчитель потайки навчати Панночку мужицьким танцям, що вогонь викрешують.
Але провідали про те всюдисущі слуги та й доповіли Панові. Страшно розгнівався Пан. Мов вихор, увірвався він до доньчиної кімнати. Де Панночка як раз таємно у танцях вправлялася. Розлютився Пан.
- Не вірив я, коли доповіли мені, ніби донька моя мужицьким танцюлькам похабським вчиться. А тепер на власні очі побачив, що вона сором забула. Хто намовив її? Хто її звів? Привести мені того Вчителя! Звелю посадити його на палю, кинути нутрощі псам…
- Я сама, батьку. Сама! Кожного дня я дивилася з вікна, як люди на площі танцюють. Танцюють, вогонь викрешуючи. Невже Ви ніколи не помічали, батьку? Не помічали, що панські танці – хоч і гарні, - але мертві, мов крижані статуї… Я сама. Я сама змусила Вчителя Танців навчати мене.
Сполотнів Пан від люті:
- Як насмілилася вона так зганьбити наш рід? Як могла вона порушити встановлений звичай?
Гупнув Пан кулаком об стіл – й розлетілися навсибіч таці та тарелі, чарки та келихи – розбилися на тисячі скалок по підлозі.
- Танцюй, - наказав Пан. – Танцюй – і можливо, я помилую його.
Закрутилася Панночка, завитиналася – що навіть не торкнулася гострих скалок на підлозі. Ще дужче розгнівався Пан. Несамовитий від люті, схопив він рушницю – та й прострелив Панночці обидва коліна.
Покликав Пан своїх слуг та лакеїв та й заходився на них лаятись:
- Мерщій приберіть звідси цю жебрачку. Зовсім розпустилися – пускаєте до мого маєтку вуличну голоту.
Завагалися слуги упізнавши Панночку, та, злякавшись Панського гніву, виконали наказ та й викинули закривавлену Панночку в канаву обабіч Площі.
На щастя, знайшли Панночку вуличні мандрівні музики та й віднесли до свого табору. Там і знайшов її Вчитель Танців, що невідомо як порятувався від Панових посіпак.
Так і залишилися Вчитель та Панночка з табором – того ж вечора знялися вони з місця й помандрували від міста до міста. Вчитель, відомо, танцював або ж давав уроки. А Панночка… Скільки не чарували таборові знахарки – й навіть Велика Мати, – але ходити Панночка більше не могла. Сумна та згорьована, марніла вона з кожним днем. І як не силувала себе зайнятись хоч якою корисною справою, все валилося з рук.
Приходив до неї Вчитель Танців, хотів хоч якось розрадити. Але заплакана Панночка навіть не дивилася на нього. А раз не втримався він:
- Лиха година, коли порушив я звичай – і погодився я вчити Вас мужицьким танцям, Панночко. Не запізнали б Ви горя…
Здригнулася Панночка:
- І не почала б дихати…
- Ех, Панночко… Тоді, певно, поганий з мене вчитель, коли ти досі не зрозуміла. Адже танцюють не самі твої ноги – танцює душа. І танець її озивається у кожному в’язі твого тіла. – Обережно він взяв її руки в свої. – Танцюй. Танцюй, ніби ти верба проти вітру, – і похилилася гнучка верба, – ніби руки твої – гілля, – і ковзнули вербові коси дзеркалом озерного плеса, – і кожен твій пальчик – срібно-зелений листок, – затріпотіло листя…
… і на кінчиках пальців Панночки затанцювали вогники.
Відтоді ніби просвітлішало Панночці. Кожного дня танцювала вона – вишиваючи, помішуючи кашу у казанку.
Але вітри Листопада наздоганяли дні – срібними лапами по першому тонкому льоду.
І дужче боліли Панночці її рани. І тліли в душі її жарини ревнощів, коли бачила, як Вчитель танцює з іншими таборовими – вогонь викрешуючи. Тяжко журилася Панночка, що не може бути йому рівною.
І сльози її залишали незгойні опіки на його руках.
Одного дня, коли гірко плакала Панночка у своїй хурі, озвався з-поза вікна старечий голос.
- Чом так гірко ридаєш, голубко? Чом так тяжко, побиваєшся? Повідай мені свою біду. Мо, зможу чимось зарадити.
- Ой, чим Ви зможете зарадити, матінко? Скільки вже лікарів та знахарів за те бралися, жоден нічим зарадити не зміг. Спіткала мене лиха пригода, так що я тепер не те що танцювати – ходити не можу. І тяжко мені – мовби я помираю, помалу, кожного дня, - відказала Панночка та дужче заридала.
- На твоє щастя, голубонько, що оце сьогодні мене перестріла. Знаю я такі мазі, що хворі твоїй зарадять.
- Матінко моя мила, все, все готова я віддати за ті мазі, аби лише знову ходити.
- Ой дорого, серденько, мазі ті коштують. Десятки років я трави збирала, вимочувала, жир топила. А лишень одну баночку з того зробила. Але ти мені люба, голубонько. Не візьму з тебе багато. Хіба лишень іскру вогню твого – старечі кості зігріти листопадовими ночами.
- Беріть, беріть, матінко. Не знаю, як і віддячити Вам за таку ласку…
Простягнула стара маленьку скляночку, та щойно взяла її Панночка – врізала собі пальця об гострий край. І впала крапля крові на старечу долоню. Тої ж миті немов вилиняв світ Панночці. Ближче підступили вітри Листопада. Похапцем намастила собі Панночка коліна чарівними мазями та й закуталася в кофти та шалі, рядна та ковдри. Та тільки дрібно трусилася під купою ганчір’я.
Вчитель Танців й собі не знав спокою. Гнітило його горе Панночки. А ще дужче – провина та безпорадність. В кожному місті, в кожному селищі шукав він лікарів та знахарів, та всі вони виявилися безсилими зцілити Панночку. Аж-но одного дня, як вертався він з чергової аптеки – понурий та згорьований, - підійшла до нього якась старенька та й за чеберяла поруч.
- День добрий, юначе.
- День добрий, матінко.
- Чула-м, юначе, про твою біду. Щаслива твоя година, що трафив мене сі дні. Я ж но відаю таку масть, що зцілить всіляку хворь. Й мертвого підійме.
Впав Вчитель Танців навколішки перед старою.
- Матінко моя люба, скажіть мені, де б тої мазі дістати. Все б віддав, аби лишень Панночка знов могла ходити.
- Гой, юначе, дорога та масть. Не рік, не два збирала я зілля. У воді джерельній вимочувала. Смалець топила. А тілько ж скляночку одненьку масті чудодійної зробила. Але жалую я тебе та й ґречність твоя мені до вподоби. Тож візьму з тебе ні багато, ні мало – а лишень жаринку твого вогню, зігріти свої старечі кості листопадової негоди.
- Все… Все, що завгодно, матінко. Життя б мо віддав!
Видобула стара зі свого рам’я маленьку скляночку та й подала йому. Та щойно взяв її Вчитель Танців – як врізав собі зап’ястка. І впала червоногаряча крапля крові на простягнуту долонь старої. Тієї ж миті зблід, вицвів світ навкруги. Мовчки, на задубілих ногах, поплентався додому Вчитель Танців – і не тішила його маленька скляночка.
Холодом та гнилою сирістю тягнуло з хури, як прийшов Вчитель Танців додому. Буркнув він Панночці:
- Купив я мазь чарівну, щоб ти могла ходити.
- Купила я мазь чарівну, і можу тепер ходити, - кволо відгукнулася зі свого кутка Панночка.
Закутавсь Вчитель Танців у якесь рам’я, ковдри та кожухи, та й забився в куточку.
Не озвались вони більш один до одного й словом. І нікому було топити вогнище.
Зранку прийшла до них таборова Велика Мати, озвалася з-поза вікна.
- Знаю-м, що спіткало вас. Знаю-м, що приходила до вас стара, та що зветься Майстром Вітражів. Та, що вимінює осіннє листя на жарину останнього вогню. Тим-то й сяють її незгасні вітражі променисті. Але відаю-м, що завжди дотримує вона своїх обіцянок. Хто шукає її, щоб відбити свою останню іскру – з мечем. Хто вкорочує вік свій безпросвітними холодними днями. А чи стане вам сил розгледіти її дар?
Табор рушив далі. А Вчитель з Панночкою навіть і не поворухнулись у своїй темній хурі. День за днем сиділи вони непорушно під купою рам’я, доки нужда не змусила шукати сякої-такої роботи та піти в найми. Відтоді став Вчитель Танців вантажником і чорноробом, а Панночка – прачкою. Надвечір поверталися вони до своєї хури та й розповзалися сірими примарами по кутках.
Кожного дня ходила Панночка від маєтку до маєтку через усе місто, а подекуди й у передмістя. Раз стомилася вона й присіла на якесь повалене дерево – дати перепочинок ногам. Та, певно, закуняла. І чула Панночка уві сні, як повільно струменить тілом дерева кров, живе полум’я. І бачила Панночка крізь напівзаплющені очі, як тремтить останній листок. Потягнулася Панночка вхопити той листок – і натягнулися-затремтіли в’язи. І згадала Панночка крізь сон слова Вчителя. Підхопив вітер листок, закружляв. Впав долі листок – і руки Панночки. І кров дерева вогнем в них озвалася.
Заледве приховуючи свою радість, прийшла Пнночка додому та й гукає до Вчителя:
- Принеси мені, будь ласка, тої чудодійної мазі. Щось ноги страх як болять.
Не одразу озвався Вчитель. Нарешті завовтузився, підвівся та приніс запилюжену склянку.
- Намасти мені коліна. Будь ласка, - попросила Панночка.
Важко, неохоче почав Вчитель масувати коліна Панночки неслухняними закоцюблими пальцями. Взяла Панночка руки його в свої.
- Слухай… Як вітер колише степові трави. Як хвилі накочуються на берег. Як місять виноград в діжці. І ллється червоне вино. Слухай…
І відчув Вчитель Танців вогники на кінчиках пальців. Відчув – і заридав. І сльози його обпікали Панночці груди.
Раптом схопився він на ноги та кинувся геть с хури – в ніч. В сніг.
І Панночка бігла за ним.
Несамовиті, мчали вони крізь найтемнішу ніч року. Й від розпашілих тіл валив густий пар. Продиралися крізь чагарі – і з подряпин сочилася червоногаряча кров. Скрапувала в сніг чермними ягодами.
- Слухай… Слухай, як стугонить бубен. Я танцюватиму для Тебе.
- Я танцюватиму для Тебе. Кресатиму вогонь.
У чаші засніженої галявини кров стає вином. Золотим вином нового сонця.
Вона знайшла мене давно - в серпні минулого року посеред серпантину між Сімферополеи та Алупкою. Але мені все не вдавалося викарбувати її словом. Бо влітку вона не схожа на себе зимову. І весною мінитиметься іншими барвами. Але зараз грудень. І хочеться танцювати - найтемнішої ночі року - вогонь викрешуючи, - щоб упевнитись: сонце нового року зійде на сході.
Дякую всім, хто допоміг її втілити - Кароліні, Каріне, Габріель та Анді.