никто тебе не покажет правильных звезд.
только свои. из себя. собой зажигай.
(с - Гарридо Аше) читати повністю
гадать на френдленте - пустейшая из затей.
с того и начнем: как понять, где те, где не те
слова? что припишешь случайности, что - судьбе?
что сказано в воздух, что - миру, а что - тебе?
случайные фразы с других континентов - как
срифмуешь в единую песню, скажи, дурак?
все о себе, а ты, как всегда, о своем
как будто сошелся свет на тебе одном
таким убийственным клином, что не уйти
из-под прицела его, не свернуть с пути,
не спрятаться ни за словами, ни за стеной:
вселенная пристально смотрит теперь за мной,
над плечом наклонилась, подсказывает ходы,
а проси - не проси, не зажжет путеводной звезды,
пока сам не укажешь места ее в вышине,
пока сам не проломишь прохода в своей стене,
не выйдешь под небо пустое, не встанешь в рост -
никто тебе не покажет правильных звезд.
только свои. из себя. собой зажигай.
всё остальное не действует нифига.
понял, родной? уже встаешь? ничего?
вот сам себе небо раскрась - и поверь в него. Слухай. Кожної зими я бачу той самий сон. Каварню на розі. Медвяне світло з вікон. Приваблює тіні - не-мертвих, не-живих і не-народжених. Бліді і всохлі. Голодні і спраглі. Рояться, мов міль. Лінте запалює свічки. І хтось розливаєх пунш. Грог. Каву. Чи чай. Безперечно - з дрібкою світла. І хтось танцюватиме - на кінчику пломеня свічки - з відкритого серця в чаші розіллє вогонь. І гратиме хтось - на струнах гітари, душі, хребта. Хтось битиме в бубна - й серце луною озветься...
Роздмухати жар. Кресати вогонь. Дихати.
Промінням на кінчиках пальців. Торкатися.
Посміхатися серцем. Дихати. Дихати. Жити.
Слухай. Кожної зими я бачу той самий сон. У колі танцюємо. І серце щораз дужче б'ється.
Сьогодні цей сон справдився. В півтемряві старого будиночку з каміном - промінь світла навскіс. Вузенькою драбиною спускається янгол. Хитає головою. Ниточкою світла латає діри й править обтріпане полотно...
Він залишить - нитки і голку, ковток живої води і одну-єдину заповідь "Живи".
живой человек, спасибо=)
P.S.
Живу. Прикидаюся художником - доки всі не повіримо. В півтемряві старого будиночку на Подолі озиваюся на слово - скетчами. Прокидається верба - потягується гіллям. В серці - сонце. Крізь тіло - проміння. Над головою - бачиш - небо. Чуєш - сміється.
І знову "незапланований день" в стилі "встигнути за 60 секунд". Відвідала Каріне. Постановила не йти на квартирник, якщо не отримаю гроші. Не отримала - плюнула і пішла на останні. Тому що... Тому що одна-єдина заповідь говорить "Живи".
P.S.S. Вирішила для себе одну затяжну проблему. Істотки, я вас люблю. І дуже хочу бачити, чути, відчувати, щось спільно робити і т.і. Тож - я не боятимуся до вас звертатися. Лиш-но озвіться. Озивайтеся іноді. Будь ласка. Якщо не можете чи не хочете - не страшно. Просто скажіть одразу і відверто. Домовилися? =)