Dear Лінтекожного дня я подумки пишу тобі листи, листівки та записки на холодильнику.
Хочеться так багато тобі сказати - а я не можу добрати слів. Напружено шукаю єдино вірне поєднання доступних нам відтінків штампованого бісеру та бурштинових намистинок.
Має рацію моя знайома: серед штампів ми так болісно шукаємо слова - написати - про осінь. Про море. Про небо. Про...
Але знаєш, за неоковирними розмальованими фігурками в сільській церкві бачать сяючі лики святих, а за ними - світло. Ті, хто мають чарівний золотий ключик. Хто дивиться крізь штамповані намистинки напросвіт. Інакше задихаємось розрідженим повітрям стратосфери.
Ось і зараз на сонячному світлі я плавлю ще одну скляну намистинку.
І коли вона охолоне - як ти мене вчила - "до дзвінкої прозорості", крізь скляну шкаралупу - "подивися напросвіт" - сонячний вересневий ранок. Фотель на веранді в сад. Теплий плед з брунатним листям. Жовтий кухоль гіркого гарячого шоколаду з перцем чілі - диви, парує. Іржаве листя вона змітає докупи з доріжок, і тонке павутиння сонячних променів заплуталося в її волоссі...
... з-посеред намистинок у скринці маю одну - відтінку липового меду - для тебе. Нагріваючись в долонях, вона ледь вловно пахне морем, духмяною сосновою глицею, травами на сонці і медом...
...коли розлите в повітрі серпневе сонце медвяними цівками стікає з гілля...
...визріває крутобокими яблуками - прохолодними, ледь зеленкаво-жовтими зранку, золотими опівдні, червоногарячими пополудні і винними надвечір.
... застигає в долонях - краплями бурштину...
потерти бурштинову намистинку
Яблук вродило рясно-рясно. Здається, я йшла в сад - з плетеним кошиком для яблук, ринкою та ножиком - нарізати золотавих скибочок густого солодкого повітря, до чаю замість меду. Вона ж розтягнулася на дерев'яних сходах. Засмагла. Жилава. Повернулася до мене, ховаючи губну гармоніку в нагрудну кишеню вилинялої картатої сорочки, - і крізь пучок вигорілого лляного волосся навскіс бризнуло сонце...
Я не знаю, як і коли вона приїхала... Певно, вона була тут завжди.
- Каву будеш? - питаю.
- Звісно, - вона посміхнулася, підвелася і підхопила чохол гітари й рюкзак - потертий, напівпорожній. - Але чур варю я.
Киваю, відчуваючи як мимохіть розповзаються губи в посмішці. Нарешті не витримую і висну у неї на шиї. Добре, що вона повернулася. Що вона завжди повертається.
Вона лускає в турку коробочки кардамону і прогріває з тростинним цукром - перш ніж насипати кави і долити води, високо піднімаючи чайник, так що вода піниться бульбашками повітря. Сухо клацають дерев'яні браслети на тонких засмаглих зап'ястках. Певно, раніше їх було більше - браслетів та фенєк, - ледь не по лікті руки засмагли смужками, мов тільник. Але розбіглися, розлетілися дорогами, залізничними вагонами та придорожніми каварнями. Ловлю себе на тому, що шукаю в її волоссі тонкі мереживні листочки - але, ні, простий вигорілий вузол, закріплений олівцями, й тоненька кіска з пір'їною на кінці.
Влаштовуємось на веранді, мружимось на сонці. Вона кидає погляд на яблука, на грона винограду, на заготовлені на варення баночки.
- Знаєш, цього року я не привезла нічого. Тільки камінці, - з кривою посмішкою вона дістає полотняний мішечок і витряхує на веранду - морську гальку, кілька мушельок, соломинки та порохняву.
Вилискує сонце на камінцях - й тягнеться золота струна в небо. Вона додає трохи меду до кави - й тягнеться золота струна. Вона перебирає їх і наспівує. Останній день літа.
Доки тягнеться золота струна. Зранку вона готує каву. Я знаю, що якщо поцілувати її в шию, можна відчути ледь вловний аромат повільних сонячних ранків, коли двоє разом готують сніданок. Але я поважаю її таємниці і не спускаюся на кухню, доки вона не покличе. Вдень ми збираємо яблука. Готуємо варення та джем, оладки та шарлотку - з медом та карамеллю сонячного світла. Сідаємо на велосипеди й їдемо за місто. Ласуємо пізньою малиною та стиглим золотим виноградом на маленьких сонливих полустанках в плямах рудого світла. Гуляємо містом - вишукуючи закапелки і закамарки, горища янголів і сходи в небо. І ще можна танцювати босоніж на траві чи на піску. Ще можна гойдатися на вербовому гіллі і лежати в високих травах - дивитися на сонце в річковій воді. На золотих хрестах. Насподі хмар. Доки дозрівають яблука і холоне земля. Доки хмар ще можна торкнутися кінчиками пальців. Доки тягнеться золота струна. Остання золота струна...
... крізь бурштинову намистинку, що я вкладаю до конверта разом з листом.
Бережи себе.
З любов'ю і світлом на кінчиках пальців.
P.S. Я прив'яжу листа до гілки яблуні - що стукає у вікно на горищі.