Кінець року. Звісно, аврал. Сірники в очах і ломота в м'язах.
Її прохолодні долоні накривають моє обличчя. Легшає.
-Час зробити перерву, чи не так?
Киваю. Невзмозі видушити бодай слово.
-Ходімо. Тільки не відкривай очей. Поки що.
Прохолодні долоні зникають - й вона бере мене за руку.
Сумирно підводжуся й човгаю за нею.
Кілька кроків. Поріг.
Спершу змінюється звук. Віддалене шумовиння.
Скрип дверей. В обличчя вдаряє шорсткий вітер - вологий і солоний.
Запахи. І рокотання.
Відкриваю очі.
Свинцеві хвилі накочуються на берег, піняться між скелями. Свинцево-сині хвилі - до обрію.
...вона встигає лишень накинути мені на плечі товстий плед...
З кожним глибоким подихом щось помалу розпружується, підноситься понад кручі - й ширяє в потоках вітру. Над могутніми сивими хвилями - неозорими.
...переступивши поріг потемнілої рибальської шопи - назад до каварні - йдемо варити какао...