послухати барабан-серце?

Раз у раз глибоко провалююся в сніг. Щораз важче вчасно ухилитися від гілляччя. Обличчя задубіло й подряпини майже не печуть.
Рука вже стомилася тримати ліхтар. Зупиняюся перепочити.
Його мусить вистачити на кілька годин - доки не згорить свічка.
Тихо. Здається, весь світ поринув в глибокий сон під товстою сніговою ковдрою. Непорушний сон.
В місті було б не помітно. В місті - неон, машини та мурашник людей.
Ба навіть місто завмре - під білосніжною ковдрою на ранок після заметілі.
Особливо, якщо пошкодить лінії електропередач.
Спираюсь на старе розлоге дерево.
Кажуть, його теж оповив глибокий сон. І могутнє серце б"ється повільно, ледь чутно. До весни - коли набубнявіють бруньки, репнуть пагонами, потягнуться до сонця...
Кажуть. Та ба, щораз звично притлумлено страшно - сон чорного павутиння гілля такий схожий на смерть...
Весною, кажуть, відроджується життя.
Але зрештою, воно відроджується вже зараз. В маленьких темних бруньках, які раптом впали мені в око
І під шершавою корою потужно б"ється серце.
...горить вогонь.
Гашу свічку й рушаю далі. Скоро світатиме.
Й дерева спалахнуть рудим золотом - коли крізь гілля світитиме сонце. Якщо буде ясна погода, звісно.
Тихо. Тільки ледь чутно вібрує звук. Стук барабана.
Завмираю і дослухаюся. Стук роздвоюється. Й притиснувши пальці до скронь, я слухаю, як б"ється жилка. Як б"ється серце.
Холодно. Й дубіють пальці.
Але б"ється серце. Й пальці слухняно тримають ліхтар, готуть, пишуть, в"яжуть намисто...
Йду на звук. До світанку я встигну додому. Де серед засніженого саду позаду каварні Лінте б'є в барабан.
В грудях б"ється серце. В серці - вогонь.