О 7 ранку я їду на роботу до школи - з околиці Правого берега на Лівий. Коли проїжджаємо міст через Дніпро - радію, мов дитина, - бризкам сонця у воді, зеленим схилам з золотими маківками церков... Сонце немов голубить: "Доброго ранку!"

На роботі бува - попри всі вади системи - вдається поговорити: про прогулянки дахами та закинутими будинками міста, про чарівну владу кави, антиутопії та автостоп. Пожартувати. Обмінятися поглядами порозуміння. І раптом так чітко й радісно усвідомлюю: оцей вияв довіри, ця можливість побачити диво становлення тягне мене до школи. І зрештою, мабуть, допомагає пережити ідіотизм, шум та навантаження. Бо ж дитина - це можливість, обіцянка дива. Й так кортить побачити, як вона "проклюнеться з яйця".

Під час "вікна" можна випити міцної кави з фургончика навпроти - помовчати, помилуватися вихором золотого листя. Послухати кілька улюблених треків. Попоїсти врешті-решт - бананів чи канапок з помідорами. Адже ніщо так не додає сил і не покращує настрій, як вчасно підкинуте пальне.

А після роботи ми сходили на пленер - помалювати казкові будиночки біля Золотих воріт. Здорово бути в компанії таких же психів - себто людей, які тебе розуміють. Радіти підтримці, вчасно позиченому теплому светру, помаранчевим ліхтарям, ультрамариновому небу... - здійсненню мрій, появі нових задумів та відчуттю, що тепер вдається краще.

Ввечері можна вертатись доріжкою на межі парку та лісу, вдивлятись в зелену ще гущавину - та вдихати пряний аромат палого листя. Здається, медвяні ліхтарі підморгують, а золоте листя лагідно шарудить вслід "Добраніч".

Зігрівшись ароматним чаєм та теплом розмов з найріднішими, зручно вмощуся в гнізді з ковдр та прошепочу небу за вікном "Надобраніч."

Серед звичайного робочого дня щедра осінь підкидає ще чарівного зілля в аптечку простого тепла. Дякую.

photos