All we are is dust in the wind. Stardust
Вечір. Дощить.
Вона заходить до каварні, кутаючись у довге чорне пальто, шморкаючи носом, бліда, з синцями під очима.
Лінте допомагає їй зняти мокре пальто, садовить у фотель і турботливо вкриває пледом.
- Там так холодно, мокро і холодно. Так... гидко, - шепоче вона з глибини фотелю.
Доки Лінте готує гарячий напій. Кава, чорна чоколяда, лимонна цедра, дещиця лікеру...
- Кожної ночі мені сниться, як кімнату заливає вода. Темна холодна вода... Я намагаюся щільніше зачинити вікна та двері, але вона все-дно знаходить якусь найменшу шпарину та просочується... холодом, мертвим холодом... Я хочу ввімкнути світло, але... не виходить! Не виходить! - вона дрібно тремтить. - Бодай знайти якусь цілу лампочку... Хоча б одну... Натомість в шафі завжди лише одна свічка, одна-однісінька свічечка... Але що мені з неї? Хіба її вистачить? Холодно... холодно-холодно-холодно...
Лінте подає гості великий бокатий кухоль з кавою, поправляє плед і вмощується на ручці крісла...
читать дальше- Холодно, - шепоче вона, очі прикуті до дощу за вікном. - Кожної ночі вулицями міста гуляє дощ. Кожної ночі я плачу, обличчам до стіни. Кожної ночі кімнату заливає темна вода, брудна холодна вода. Кожного ранку я прокидаюся - з важкою від болю головою та застудою. З горлом, що, здається, кривавить від солі моїх сліз. Холодна та вогка, мов грудка багнюки. Холодна. Кожного ранку я наказую собі, взяти себе в руки, заспокоїтися, припинити рюмсати, мов нікчемна ганчірка. І все-дно плачу. Знову і знову. Холодна і мокра, мов багнюка. Мов ганчірка. Кожного ранку - кожного холодного, сірого ранку я прокидаюся, з останніх сил пнуся на роботу і... Для чого? В транспорті я іноді помічаю обличчя людей навколо - сірі, виснажені, зібгані, мов мокрий папір... мов ганчірки... Мені страшно. Страшно, бо моє обличчя, моє власне обличчя - таке ж сіре та зморшкувате... Я завжди вірила, що це неправильно. Що так не мусить бути. Що мені вдасться - не повторити цієї помилки. А тепер... Сіра та побгана, мов ганчірка, я плентаюся на роботу. І - вимикаюся, годинами можу сліпо витріщатися на стіну. Я не пригадую, коли останній раз бачилася з друзями. Та й про що нам говорити? Я ж весь час плачу і жаліюся. Не хочу. Але... не можу втриматися... І відчуваю себе такою жалюгідною.
Лінте нахиляється до неї і шепоче.
- Ти носиш в собі сльози, біль, втому - мов брудну темну воду. І її потрібно вилити. У рані збирається гній. І її потрібно очистити. Виговоритися. Це добре - виговоритися. Перший крок - порушити мовчання, виголосити, викрикнути, визнати - щось болить. Виговоритися. Вловити сіткою слів, намацати - хворе місце, точку болю. Описати симптоми. Тоді, тоді можна встановити причину. І спосіб лікування.
- Я так боялася... так боялася залишитись сама вдома, у півтемряві, чекати, спостерігати, як помалу кімнату заливає темна вода... Тож пішла вештатись містом... Аж-но побачила світло - м'яке медове світло - з вікон каварні на розі улиць. - Ковток. - Холодно. Хочеться днями лежати в ліжку, загорнувшись у теплу ковдру, пити чай з лимоном, барвисті вовняні шкарпетки та теплий светр, тости з медом чи джемом... - вона ледь помітно м'яко усміхається.
- Хочеться тепла простих речей... - тихо відгукується Лінте.
- Хочеться... Хочеться гуляти парком. І... кружляти... І щоб листя, щоб листя шаруділо... - на мить вона затинається і трохи ніби зіщулюється. Лінте мовчки потискає її плече - і вона продовжує: Лежати горілиць в осінньому листі... і дивитися - на пташині ключі, на гілля дерев - проти прозорого неба... Хочеться... чогось... Хочеться вітру. Гуляти під дощем - краєм парапету...
- Осінь. - Лінте шепоче в її волосся. - Осінь. Темної ночі ти не можеш заснути, микаєшся з кутка в куток. І чекаєш. Сама не знаєш чого. Хоча - ні. Чудово знаєш. Ти чекаєш на неї. Темної безсонної ночі ти зважуєшся нарешті зайти до кухні - по чай чи йогурт - ніби на стрибок в темне дзеркало озерного плеса. І - ось вона. Сидить за твоїм столом. В елегантному костюмі. Поруч - рукавички та капелюшок. І документи - розрахункові книги, договори, облігації. Вона прийшла - підбити підсумок. Звести рахунки. Отримати своє. Можливо, ви питимете каву у півтемряві твоєї кухні. Можливо, говоритимете. Можливо, вона задасть тобі одне-єдине запитання. І твоє серце зупиниться - на мить. Або ні - можливо, ти прочитаєш те запитання в її мовчанні, по візерунку зморшок на її обличчі. Що ти зробила з нею? Вона спитає - і ти побачиш вовчицю біля її ніг, виснажену та схудлу, з перебитою лапою. З-під зачинених дверей струменить кров. Що там, що за зачиненими дверима? Що було в тій піньяті? Ось вона навпроти тебе - в барвистих спідницях, жовтогарячих, чермних, брунатних - мовби зітканих з осіннього листя, в намистах та монистах - з ягід горобини і насіння. Нагадує - зазирнути в стодоли та комори, перебрати шафи та шухляді - кожен закуток. Чи гарний врожай цього року? Чи вистачить на зиму? Чим прогодується пташка-душа темної ночі? Нагадує - подякувати. Чи залишила ти для нас останній сніп? Чи прибрала квітами й стрічками? Інакше де житимемо під твоєю стріхою? Питатиме сивовусий дідух. Ніч - на споді осені. Ти чуєш? Перестук фаланг у двері серця. Вона стоїть на твоєму порозі. Розкішна Ля Катріна - у вечірній сукні та хірургічних рукавичках. Чи виклала мені дорогу свічками? Чи готове частування? Ще є час. Вересень. Ще є час. Зібрати врожай, наповнити комори. Піднести останній сніп, десятину плодів та вина - в дар, Матері та Дідуху, частування - духам, кров горобини - велешкам на намисто. Полагодити стріху, підмазати стіни. Дописати свою Правду. Танцювати у колі - під музику серця - славлячи ще один рік, добрий рік, що відходить, горить кленовим полум'ям, горобиновими іскрами. Жовтень. Ще є час. Серед тиші спорожнілого поля, на березі моря - вслухатися в музику серцебиття. Розгледіти свою душу у дзеркалі озерного плеса. Прибрати на кладовищі. Спалити сміття на вогнищах осіннього листя. Випрати душу набіло в дощах та туманах, в холодній озерній воді. Висушити вітрами на чорному гіллі. Ще є час. Знайти ключик від маленької кімнатки, кімнатки з зачиненими дверима, з-під яких струменить кров. Жовтень. Ще є час. Підготувати - "все, что горит, - для огня; все, что болит, - для врача; собрать воедино жизнь для палача". Дорогу свічок та потраву - для тих, хто приходить на споді ночі. З вітрами Падолиста. В масках вовків та куниць, з розмальованими обличчами, в рам'ї плащів сивого туману та дощу. Від них пахне димом, першими паморозками - і кров'ю. Вони прийшли - по тебе. Зазиратимуть у вікна, завиватимуть в димохід, дряпатимуть двері гострими пазурами. Вони чують - запах крові, запах крові, що струменить з-під зачинених дверей. Поклик вовчиці - голодної скутої вовчиці з перебитими лапами. Вони прийшли - по тебе. Твій паперовий будиночок - його змиє дощем, підхопить вітром. Твій будиночок з соломи - займеться, мов смолоскип. Твій задушений плющем будиночок, з дірявим дахом, підточений темною водою озера, - він завалиться під ударами шквалу, здійнятого їх примарними крилами, їх крижаним диханням. Він займеться від блискавки. І ти танцюватимеш - на карнизі, що палає. Доки, сліпа пташка, не побачиш, схід сонця, доки не злетиш в небо - іскрою, димом, пір'їнкою попелу. Доки чорне озеро не поглине руїни твого дому. Вона пошматує твоє тіло, вона зжере твоє м'ясо - голодна вовчиця. З цукрових кісток вона виносить твоє тіло в темряві свого черева. Доки душа твоя кружляє - підхоплена смерчем - у сонмі тіней. Доки темної ночі йтиме боса засніженим вересовим пустищем - із свічкою, одною-єдиною свічкою. Але ще є час. І коли вони прийдуть - ти будеш готова. Відтяти коси - нехай розлетяться осіннім листям, як дім - колишній дім, покинуте лігво, - у тебе за плечима. Готова. Увійти в їхнє коло. Осідлати шквал. На одну ніч - в Карнавалі Душ - мертві танцюватимуть з живими, сидітимуть за одним столом. Танцюй - смерті нема. Є лише мінливе вогняне коло стрічок і змій. Танцюй. А на споді ночі - віддай їм належне - те, що мусить померти. Проведи їх. Дорогою свічок. І повертайся - у затишок свого дому.
...- Чуєш - стук в двері? Вона чекає на тебе під дощем. Вона тримає ліхтар - ліхтар між пруттям ребер. Чуєш? Вийди. Візьми свою свічку - свою одну-однісіньку свічечку - і вийди. Ти знаєш... - шепоче Лінте, доки гостя спить у затишку фотелю, встає - і одна за одною гасить свічки, ліхтарики та лампи. Зал каварні заливає темна вода - по вінця.
...В холодній камері. Обличчям до стіни. Під пильним оком Страхів, жорстоких охоронців, готових будь-якої миті застосувати зброю. Ти плачеш.
Обличчям до стіни. Ти не бачиш. Що почвари - лише гра світлотіні. Що грати - лише тінь віконних рам та дощу на стіні. Ти плачеш.
Обличчям... Ти куриш... Обличчям... Ти ковтаєш пігулки... Обличчям... Амізон та розчинна кава... Гарна міна при поганій грі. До стіни. Обличчям до стіни.
В одиночній камері. В оточенні озброєної варти. Обличчям до стіни. Пігулки не врятують тебе. Бо все це - і камера, і варта, і потвори, і суворі судді - все це в твоїй голові. Але ти не бачиш. Ти плачеш. Обличчям до стіни.
Я чекаю на тебе. Під дощем. Ти не бачиш. Чи довго ще? Ти плачеш. Обличчям до стіни...
There she is. Dancing in the dark. Convulsive jerks and contractions. As she is trying to get out of the cage she's put herself in. I retreat to the kitchen. I may say I know how it feels. With my world slipping away - out of control - away through my fingers with the drops of water. My face - everything I knew about myself, and the world, everything I thought was true - being washed away.
I know how it feels. To be left in the darkness with a single candle. So that in silence of solitude the beat of one's own heart - canto hondo - might get audible. Heard.
...і коли Лінте повертається до зали, гостя завершує запалювати свічки, ліхтарики і лампи - від тоненької свічечки в її руках.
Писала про будиночок - паперовий, солом'яний, кам'яний - і пучками пальців на мить відчула ниточку можливої казки, своєрідним чином нагадує про "Трьох поросяток". І про "Перевертня", якого я вже досить давно не можу зрушити з місця - від примарного нечіткого образа на споді свідомості, - Перевертня і Дівчну з сірниками. Мо дозріє. Мо цієї зими воно дозріє. Тільки б не забути. Тільки б не загубити.
Початок тут.
...помалу виписую історію, що розпочалася в вересні...
Вона заходить до каварні, кутаючись у довге чорне пальто, шморкаючи носом, бліда, з синцями під очима.
Лінте допомагає їй зняти мокре пальто, садовить у фотель і турботливо вкриває пледом.- Там так холодно, мокро і холодно. Так... гидко, - шепоче вона з глибини фотелю.
Доки Лінте готує гарячий напій. Кава, чорна чоколяда, лимонна цедра, дещиця лікеру...
- Кожної ночі мені сниться, як кімнату заливає вода. Темна холодна вода... Я намагаюся щільніше зачинити вікна та двері, але вона все-дно знаходить якусь найменшу шпарину та просочується... холодом, мертвим холодом... Я хочу ввімкнути світло, але... не виходить! Не виходить! - вона дрібно тремтить. - Бодай знайти якусь цілу лампочку... Хоча б одну... Натомість в шафі завжди лише одна свічка, одна-однісінька свічечка... Але що мені з неї? Хіба її вистачить? Холодно... холодно-холодно-холодно...
Лінте подає гості великий бокатий кухоль з кавою, поправляє плед і вмощується на ручці крісла...
читать дальше- Холодно, - шепоче вона, очі прикуті до дощу за вікном. - Кожної ночі вулицями міста гуляє дощ. Кожної ночі я плачу, обличчам до стіни. Кожної ночі кімнату заливає темна вода, брудна холодна вода. Кожного ранку я прокидаюся - з важкою від болю головою та застудою. З горлом, що, здається, кривавить від солі моїх сліз. Холодна та вогка, мов грудка багнюки. Холодна. Кожного ранку я наказую собі, взяти себе в руки, заспокоїтися, припинити рюмсати, мов нікчемна ганчірка. І все-дно плачу. Знову і знову. Холодна і мокра, мов багнюка. Мов ганчірка. Кожного ранку - кожного холодного, сірого ранку я прокидаюся, з останніх сил пнуся на роботу і... Для чого? В транспорті я іноді помічаю обличчя людей навколо - сірі, виснажені, зібгані, мов мокрий папір... мов ганчірки... Мені страшно. Страшно, бо моє обличчя, моє власне обличчя - таке ж сіре та зморшкувате... Я завжди вірила, що це неправильно. Що так не мусить бути. Що мені вдасться - не повторити цієї помилки. А тепер... Сіра та побгана, мов ганчірка, я плентаюся на роботу. І - вимикаюся, годинами можу сліпо витріщатися на стіну. Я не пригадую, коли останній раз бачилася з друзями. Та й про що нам говорити? Я ж весь час плачу і жаліюся. Не хочу. Але... не можу втриматися... І відчуваю себе такою жалюгідною.
Лінте нахиляється до неї і шепоче.
- Ти носиш в собі сльози, біль, втому - мов брудну темну воду. І її потрібно вилити. У рані збирається гній. І її потрібно очистити. Виговоритися. Це добре - виговоритися. Перший крок - порушити мовчання, виголосити, викрикнути, визнати - щось болить. Виговоритися. Вловити сіткою слів, намацати - хворе місце, точку болю. Описати симптоми. Тоді, тоді можна встановити причину. І спосіб лікування.
- Я так боялася... так боялася залишитись сама вдома, у півтемряві, чекати, спостерігати, як помалу кімнату заливає темна вода... Тож пішла вештатись містом... Аж-но побачила світло - м'яке медове світло - з вікон каварні на розі улиць. - Ковток. - Холодно. Хочеться днями лежати в ліжку, загорнувшись у теплу ковдру, пити чай з лимоном, барвисті вовняні шкарпетки та теплий светр, тости з медом чи джемом... - вона ледь помітно м'яко усміхається.
- Хочеться тепла простих речей... - тихо відгукується Лінте.
- Хочеться... Хочеться гуляти парком. І... кружляти... І щоб листя, щоб листя шаруділо... - на мить вона затинається і трохи ніби зіщулюється. Лінте мовчки потискає її плече - і вона продовжує: Лежати горілиць в осінньому листі... і дивитися - на пташині ключі, на гілля дерев - проти прозорого неба... Хочеться... чогось... Хочеться вітру. Гуляти під дощем - краєм парапету...
- Осінь. - Лінте шепоче в її волосся. - Осінь. Темної ночі ти не можеш заснути, микаєшся з кутка в куток. І чекаєш. Сама не знаєш чого. Хоча - ні. Чудово знаєш. Ти чекаєш на неї. Темної безсонної ночі ти зважуєшся нарешті зайти до кухні - по чай чи йогурт - ніби на стрибок в темне дзеркало озерного плеса. І - ось вона. Сидить за твоїм столом. В елегантному костюмі. Поруч - рукавички та капелюшок. І документи - розрахункові книги, договори, облігації. Вона прийшла - підбити підсумок. Звести рахунки. Отримати своє. Можливо, ви питимете каву у півтемряві твоєї кухні. Можливо, говоритимете. Можливо, вона задасть тобі одне-єдине запитання. І твоє серце зупиниться - на мить. Або ні - можливо, ти прочитаєш те запитання в її мовчанні, по візерунку зморшок на її обличчі. Що ти зробила з нею? Вона спитає - і ти побачиш вовчицю біля її ніг, виснажену та схудлу, з перебитою лапою. З-під зачинених дверей струменить кров. Що там, що за зачиненими дверима? Що було в тій піньяті? Ось вона навпроти тебе - в барвистих спідницях, жовтогарячих, чермних, брунатних - мовби зітканих з осіннього листя, в намистах та монистах - з ягід горобини і насіння. Нагадує - зазирнути в стодоли та комори, перебрати шафи та шухляді - кожен закуток. Чи гарний врожай цього року? Чи вистачить на зиму? Чим прогодується пташка-душа темної ночі? Нагадує - подякувати. Чи залишила ти для нас останній сніп? Чи прибрала квітами й стрічками? Інакше де житимемо під твоєю стріхою? Питатиме сивовусий дідух. Ніч - на споді осені. Ти чуєш? Перестук фаланг у двері серця. Вона стоїть на твоєму порозі. Розкішна Ля Катріна - у вечірній сукні та хірургічних рукавичках. Чи виклала мені дорогу свічками? Чи готове частування? Ще є час. Вересень. Ще є час. Зібрати врожай, наповнити комори. Піднести останній сніп, десятину плодів та вина - в дар, Матері та Дідуху, частування - духам, кров горобини - велешкам на намисто. Полагодити стріху, підмазати стіни. Дописати свою Правду. Танцювати у колі - під музику серця - славлячи ще один рік, добрий рік, що відходить, горить кленовим полум'ям, горобиновими іскрами. Жовтень. Ще є час. Серед тиші спорожнілого поля, на березі моря - вслухатися в музику серцебиття. Розгледіти свою душу у дзеркалі озерного плеса. Прибрати на кладовищі. Спалити сміття на вогнищах осіннього листя. Випрати душу набіло в дощах та туманах, в холодній озерній воді. Висушити вітрами на чорному гіллі. Ще є час. Знайти ключик від маленької кімнатки, кімнатки з зачиненими дверима, з-під яких струменить кров. Жовтень. Ще є час. Підготувати - "все, что горит, - для огня; все, что болит, - для врача; собрать воедино жизнь для палача". Дорогу свічок та потраву - для тих, хто приходить на споді ночі. З вітрами Падолиста. В масках вовків та куниць, з розмальованими обличчами, в рам'ї плащів сивого туману та дощу. Від них пахне димом, першими паморозками - і кров'ю. Вони прийшли - по тебе. Зазиратимуть у вікна, завиватимуть в димохід, дряпатимуть двері гострими пазурами. Вони чують - запах крові, запах крові, що струменить з-під зачинених дверей. Поклик вовчиці - голодної скутої вовчиці з перебитими лапами. Вони прийшли - по тебе. Твій паперовий будиночок - його змиє дощем, підхопить вітром. Твій будиночок з соломи - займеться, мов смолоскип. Твій задушений плющем будиночок, з дірявим дахом, підточений темною водою озера, - він завалиться під ударами шквалу, здійнятого їх примарними крилами, їх крижаним диханням. Він займеться від блискавки. І ти танцюватимеш - на карнизі, що палає. Доки, сліпа пташка, не побачиш, схід сонця, доки не злетиш в небо - іскрою, димом, пір'їнкою попелу. Доки чорне озеро не поглине руїни твого дому. Вона пошматує твоє тіло, вона зжере твоє м'ясо - голодна вовчиця. З цукрових кісток вона виносить твоє тіло в темряві свого черева. Доки душа твоя кружляє - підхоплена смерчем - у сонмі тіней. Доки темної ночі йтиме боса засніженим вересовим пустищем - із свічкою, одною-єдиною свічкою. Але ще є час. І коли вони прийдуть - ти будеш готова. Відтяти коси - нехай розлетяться осіннім листям, як дім - колишній дім, покинуте лігво, - у тебе за плечима. Готова. Увійти в їхнє коло. Осідлати шквал. На одну ніч - в Карнавалі Душ - мертві танцюватимуть з живими, сидітимуть за одним столом. Танцюй - смерті нема. Є лише мінливе вогняне коло стрічок і змій. Танцюй. А на споді ночі - віддай їм належне - те, що мусить померти. Проведи їх. Дорогою свічок. І повертайся - у затишок свого дому.
...- Чуєш - стук в двері? Вона чекає на тебе під дощем. Вона тримає ліхтар - ліхтар між пруттям ребер. Чуєш? Вийди. Візьми свою свічку - свою одну-однісіньку свічечку - і вийди. Ти знаєш... - шепоче Лінте, доки гостя спить у затишку фотелю, встає - і одна за одною гасить свічки, ліхтарики та лампи. Зал каварні заливає темна вода - по вінця.
...В холодній камері. Обличчям до стіни. Під пильним оком Страхів, жорстоких охоронців, готових будь-якої миті застосувати зброю. Ти плачеш.
Обличчям до стіни. Ти не бачиш. Що почвари - лише гра світлотіні. Що грати - лише тінь віконних рам та дощу на стіні. Ти плачеш.
Обличчям... Ти куриш... Обличчям... Ти ковтаєш пігулки... Обличчям... Амізон та розчинна кава... Гарна міна при поганій грі. До стіни. Обличчям до стіни.
В одиночній камері. В оточенні озброєної варти. Обличчям до стіни. Пігулки не врятують тебе. Бо все це - і камера, і варта, і потвори, і суворі судді - все це в твоїй голові. Але ти не бачиш. Ти плачеш. Обличчям до стіни.
Я чекаю на тебе. Під дощем. Ти не бачиш. Чи довго ще? Ти плачеш. Обличчям до стіни...
There she is. Dancing in the dark. Convulsive jerks and contractions. As she is trying to get out of the cage she's put herself in. I retreat to the kitchen. I may say I know how it feels. With my world slipping away - out of control - away through my fingers with the drops of water. My face - everything I knew about myself, and the world, everything I thought was true - being washed away.
I know how it feels. To be left in the darkness with a single candle. So that in silence of solitude the beat of one's own heart - canto hondo - might get audible. Heard.
...і коли Лінте повертається до зали, гостя завершує запалювати свічки, ліхтарики і лампи - від тоненької свічечки в її руках.
маргіналії:
Жизнь - словно игра на фортепиано. То, какая музыка получится, зависит от того, как ты играешь. Действия - лучший способ показать этому миру, чего вы от него хотите.
Давай научимся оставлять прошлое позади.
Самое сложное в жизни - понять, какие мосты нужно перейти, а какие сжечь.
Чудовища реальны, и призраки - тоже. Они живут внутри нас и иногда побеждают." - Стивен Кинг
Если тебе не нравится дорога, по которой ты идешь, попробуй пойти по другой.
Shared by Голландская рулетка
Жизнь - словно игра на фортепиано. То, какая музыка получится, зависит от того, как ты играешь. Действия - лучший способ показать этому миру, чего вы от него хотите.
Давай научимся оставлять прошлое позади.
Самое сложное в жизни - понять, какие мосты нужно перейти, а какие сжечь.
Чудовища реальны, и призраки - тоже. Они живут внутри нас и иногда побеждают." - Стивен Кинг
Если тебе не нравится дорога, по которой ты идешь, попробуй пойти по другой.
Shared by Голландская рулетка
Писала про будиночок - паперовий, солом'яний, кам'яний - і пучками пальців на мить відчула ниточку можливої казки, своєрідним чином нагадує про "Трьох поросяток". І про "Перевертня", якого я вже досить давно не можу зрушити з місця - від примарного нечіткого образа на споді свідомості, - Перевертня і Дівчну з сірниками. Мо дозріє. Мо цієї зими воно дозріє. Тільки б не забути. Тільки б не загубити.
Початок тут.
...помалу виписую історію, що розпочалася в вересні...
@темы: музыка странного сна, The Cookbook of Good Mornings, МАГІЧНИЙ ТЕАТР ТІЛЬКИ ДЛЯ БОЖЕВІЛЬНИХ, цитатник, архив, кав'ярня, галерея, мистецтво тисячі дрібниць
-
-
15.11.2010 в 00:26теплая осень
-
-
15.11.2010 в 20:49-
-
24.07.2012 в 23:02-
-
25.07.2012 в 15:24