All we are is dust in the wind. Stardust
Навздогін попередньому посту.
сісти коло вогнища, послухати казку?
Вона сиділа у вікна та тихенько співала. Дрижав вогник свічки. Звивалися тіні на стіні, коли вона схилялася на вишивкою. Під білою дівочою рукою розквітали дивні червоні ружі та злітали чорні птахи. Ні, не червоні – чермні були ружі у невірному світлі. Вона здригнулася та вколола палець. Глянула, чи не виступила кров, але не побачила і краплі. Знизала плечима. Подивилася у вікно: скоро вже мав повернутися Наль. Може, знов принесе якогось півника чи пряник, може, в’язанку бубликів. Зайде до світлиці, посміхнеться м’яко-м’яко своїй пухнасточці, своїй ясночолій Милаві, обніме, поцілує, пригорне до серця міцно... А їй буде душно, тож вона вислизне вужиком з його довгих рук, посадить за стіл, а сама все радітиме прянику, все тріскотітиме про денні справи... А він буде ловити її за руки, за косу, щоб посадовити собі на коліна. Колись їй подобалось. І руки його жаркі любі були їй, холодній. А тепер... Вона боялася його повернення і не знала чому, але все хотілося, щоб він затримався у місті, щоб ніколи не наступав вечір... Вона відігнала від себе такі погані думки, як небезпечну осу. Глянула у вікно... Ні, ще не видно. Схилилася над роботою, але ось вже остання птаха вмостилася на гілці, остання квітка розправила пелюстки... Робота була закінчена. Наль, певно, порадіє справності своєї нареченої...
Вона встала й пішла на подвір’я. Не радять виходити з дому ввечері, пізно. Особливо в місяць Куниці Жовтодушки . І без теплої свитки. Але хто про це дізнається, подумалось Милаві. Вони жили самі, на самому краєчку лісу. Далі через поле горіли вогники села. Там вже, певно, молодь зібралася на досвітки, співали дівчата за прялкою, пересміювалися з парубками, а ті палили їм куделю, щоб швидше кінчалася, щоб можна було взяти любу, піти помилуватися... Милава на досвітки не ходила. Їй там немоглося. Тепер немоглося. А колись співала між дівчатами. І як співала! Але недовго... та й не дуже любили дівчата приблуду-співуньку. А потім Наль-сиротина забрав її до себе на окраїну. Сиротина була і Милава, прийшла і блажна. Ніхто не спитається.
Наль з малих літ жив сам у старій темній хаті. Батько раз пішов у ліс по дрова – і більше його не бачили. Тіла не знайшли. Мати вже тоді не вставала с полатей. Через кілька днів її прийняла сира земля. Примчала по душу місячна колісниця. Наль лишився сам-один. Слабенький був хлопчик, хворобливий. Але знайшлися добрі люди – взяли до себе слугою. Виріс хлопець. Статним як не був, так і не став. Витягнувся тільки, як тонка жердина. Та все клонився. Робітник був старанний, але слабкий. Та не пропав сіромаха – знайшовся у нього талант. Наль такі кошики вмів сплести, такі корзини, кузовки, лапті, брилі! Скоро і славитися почала його робота. А як виросло далі від села місто на березі славної Синяви, то й аж туди став Наль возити товар. Покупців не бракувало.
З’явилися гроші, то заходився коло старої хати. Люди пам’ятали його роботу (в кузовках і воду можна було носити: не витекло б і краплі), допомогли хлопцю. Можна вже було й молоду привести. Були й охочі за справного майстра.
Але під Весільний Святвечір біля святкового вогнища молоді з’явилася приблуда. Бліда, в одній сорочці. Пішла хитаючись прямо на вогнище. Не дійшла, змахнула руками, страшно скрикнула і поточилася на зелену траву. Як заверещали дівки! Кинулася молодь під захист рідної стріхи, під світлі длані домашніх богів. Зібралися старші чоловіки, пішли на галявину прогнати мару. Та не знайшли там мари, тільки слабку хвору дівчину з льодяними руками, подряпану до крові, в подертій сорочці. Побачила насуплені бородаті обличчя, дужі руки з сокирами, рогатинами, вилами, скрикнула, закриваючи голову слабкими руками, і знепритомніла. Стара баба знахарка Слава нахилилася до приблуди, пошептала щось, похитала головою і наказала віднести дівчину до села. Знедолена, згорьована, видно, приткнулася тієї ночі до веселого вогнища, шукати заступу. Негоже гнати її – розгніваються боги, відвернуться від села. Так приблуда опинилася у Лісовичах.
Коли дівчина прийшла до тями, довго ще говорити не могла, все тоненько скрикувала і поривалася кудись бігти, водила дикими очицями, як звіреня, не давалася в руки. Бабка Слава поїла її зіллям, шептала, і хвора заспокоювалася, засинала на руках старої. Знахарка хитала головою і говорила односельчанам, що дівчина, мабуть, пережила таке горе, що стратила розум, а може, Лішук її заводив, чи Князь Звірів сватався. Але буде Заплутаня гарною ученицею старій Славі, як отямиться, і заступою Лісовичам, милість богів принесе. Селяни вірили знахарці і прийняли дівчину, хоча своєю вона не стала. Дивійкою прийшла, дивійкою лишилася. Боялися її, як боялися знахарку, як боялися всякого, на кому був слід Лісу та богів. Але не гнали з двору.
Заплутаня жила у Слави. Скоро вона вже не здригалася, коли бачила людей, але все одно трималася осторонь. Ніхто так і не дізнався, звідки родом Заплутаня. Не було на ній родових знаків, не було оберегів. Ймення теж не було, тільки прізвисько. На запитання вона не відповідала, з іменем у неї відняли і пам’ять. Взагалі, рідко з ким приблуда говорила, все тулилася до баби Слави... Старші її сторонилися, як і вона їх, а от дітям вона полюбилася – які казки розповідала Заплутаня! Діти заслуховувалися. Вона з ними інша була – і сама зовсім як дитина, як птаха довірлива, все щось їм щебетала...
Заплутаня часто співала, за роботою, на відпочинку, на досвітках. І хороше співала. Але на досвітках молодь її цуралася. Не хотіли хлопці любитися з дивійкою, ученицею знахарки, дівчиною без роду-племені. І батьки не радили. Доля їй була замінити Славу, служити людям, богам і Лісу. Тайне знання буде їй за нареченого, за малих діток... Навіть і не підходила до парубків Заплутаня. Та тільки часто ходив до знахарки сиротина Наль, і аж загорялися у дівчини очі. І не боялася ж його! Довірливим, прирученим звіреням йшла до рук. Та тільки, мабуть, по-жіночому лукавила, чи боялася його запалу, вислизала з його обіймів, бігла до лісу з палаючими очима...
Дівки ж боялися приблуду. А то й тихо ненавиділи: порушила вона їм Весільний Святвечір, не дала з хлопцями натішитися, вінки пов’язати; а може, й щастя їх подружнє відігнала, страхіття лісове... А якось на день Подяки Землі-Матінці , після вечорниць побили чужу, бо надто добре співала, аж деякі хлопці почали заглядатися, а особливо, помітили лісовичанки, майстер Наль. Певно, приворожити їхніх хлопців здумала Заплутаня, то хай не ходить, не задивляється на чужих наречених, хай знає, що місце їй у лісі з Лішуком, а не серед добрих людей...
Наль тоді відніс побиту до Слави, виходила її знахарка, але все ще слаба була Заплутаня... Мало в ній було життєвої сили, ярої руди. Прозора кров була, льодяна. Лісу служитиме...
З тієї ночі не ходила Заплутаня на досвітки, а й співала тепер тихо, щоб ніхто не почув, виплясувати й зовсім перестала. Тиха-тиха стала і дрижала, як осикове листя. Але люба вона, приблуда-сиротина, була Налю. Бачив біле личко, довгі попелясті коси, справні руки... Чув голос-дзвіночок. Схожі важкі долі бачив. Та й не відмовився б від помочі лісової царівни...
Прийшов до знахарки, довго з нею говорив, приніс з собою материну стару сорочку з вишивкою-оберегом, ще в материному дівоцтві шиту. Одів ту сорочку на Заплутаню та й дав їй ймення, як знахарка навчила, назвав Милавою.
Почував себе дужим коло дівчини, захисником, заступником від лихих людей. Люба була йому маленька Заплутаня. Горіла у ньому слаба кров, коли довірливо торкалася його руки її холодна ручка. Зігріти б її... Ех! Не зводьте з розуму, Ларо, Лелю ! Ех! Будь милостива, богиня, подателька сімейного щастя і любові, ясночола Ладо! Подаруй мені кохання Милави моєї... Ой, Милаво! Яка ж ти солодка! П’янка яка! Будь моєю ладою, Милаво!
А вона тулилася до нього, до ярого тепла, а вона щебетала у його руках, дзвінко, довірливо... І радів він коло неї. А як не бачив, то наче й сила жива з нього витікала. Ой, Милаво! Не зводь душу на дарма! Будь моєю!
Сох майстер Наль по приблуді-дивійці, не боявся сили лісової. А раз сказав Славі, що не житиме без дівчини, що це для нього відпустив її ліс, він її покликав, помітив біле личко серед темних дерев – і пропав. А вона, мабуть, почула його кохання, його тугу і прийшла. Це його любов вирвала Заплутаню у Лішука, вказала дорогу до людей. Це його любов підняла, коли вона хворіла, побита. Віддай Милаву за дружиноньку її рятівникові! Не роби молодому хлопцеві чорного діла! Та й Милаві добре за ним буде. Стане мужною жоною, родить діток, та й приймуть її лісовичани. Жінка вона, бідна, з розумом потьмареним, але не мара. А розум їй тепло його хати поверне, тепло його серця, його рук. Не пустить він до неї Лішука, звіриного Князя поборе, але врятує свою ладу. Може, мріяв він бути героєм, витязем-рятувальником занапащених дівчат, борцем проти темних духів, та не став, слабкої був крові. А Милава кров зробила гарячу, дужу. Добра буде Славі учениця, добра жона Налю буде.
Погодилася знахарка, довго говорила з Налем, вийшов він якийсь гарячкуватий, завзятий. Та й сторгував Милаву, приніс вено – товар свій. Любо буде старій Славі ходити по тайні трави, добре зело зберігатиметься. Домовилися справити весілля у День Срібла . Передали Милаві благу звістку – захвилювалася у дівчини кров, зашарілася вона, довго з Налем милувалася, та, як пішов він, стала неспокійна. Добре, стара Слава знала, як її втішити...
Згодом відпустила знахарка Милаву до жениха жити... щоб тепліше та спокійніше було благенькій у смутний Жовтодушкин місяць. Гаряча кров закоханого втримає дивійку. З Налем вона говорила, навчила, як ладу зберегти... Щоб не кинулася Заплутаня назад до лісу. Щоб не згадала Заплутаня, що було у неї інше Ім’я. Щоб не знайшла дорогу додому. Бо біда буде...
...Довго не було Наля. Дуже довго. Нікому було заспокоїти. Стояла Милава на подвір’ї на холодному вітрі. Смутна була. Думки чорними птахами билися в голові, мов у клітці. Дивні то були птахи, темні, страшні... І не могла вона вигнати їх з голови, і піймати не могла. Дрижала вся, хиталася, стискала голову, наче думала видушити потвор звідти. Та все поглядала то на дорогу, чи не їде Наль (Наль вмів проганяти птахів, і стара Слава вміла), то у далеке холодне небо (змилуйтеся над бідною, боги!), то у сам темний ліс. Рвалося у ній щось, туди, у ліс, витанцьовувати між деревами. Ні! Рвалося у небо. Але не могла вона літати. Не могла літати! Горло стисло. Вона хотіла кричати, хотіла вити від болю, але з-за зціплених зубів вилітало тільки сичання. Подивилася в небо дикими з туги очима. Чом воно таке жорстоке?! “Чом не рятує доню свою?! ” Доню?! Скрикнула. Рвонула до лісу, пересилила себе. Побігла в хату. Сяде там у червоному кутку, буде просити богів прогнати мару, прогнати лихих птахів, що її мучать. Хоч би Наль швидше повернувся додому. Він втішить її гарячими руками, людським ласкавим голосом... Ні, не втішить! Заколисає свою блажну ладу у кільці жарких рук, а вночі вона прокинеться, не з неспокою, а з страшної слабкості, наче з неї по краплі випивають душу. Лежатиме поруч з женихом, і їстиме тіло жар. Здається, почуває важкий ядучий дим, не може дихати, не може зрушити... вислизне на вулицю під холодний, але свіжий вітер... Ой, Леле! Помилуй! Нездоровий у неї жар. Гнилий. Звичайні дівки так і тануть від чоловічого запалу, вона теж танула, а тепер зле їй робиться... Не хоче вже жарких рук. Нічого не хоче. Закрити очі. Заснути. Розтанути у темряві.
Мабуть, не буде їй людського щастя. За що?
Можна піти до бабусі Слави, хай втішить свою названу онучку. Але йти до неї через ліс... Не дійде. Не стане сили пручатися Лішуку. І пощо кличе він її, а від голосу його так млоїть, а потім тугою береться і хочеться рватися з пут?.. Путами її тут тримають. Ой, Леле! Не забирай останній розум! А піти до Слави, хай опутає. Хай Наль опутає жаркими руками, солодкими речами, у клітку посадить з розжарених прутів, у задушливу темну хату без клаптика неба, але до лісу не пустить... Ой, “Радуйся прутьям, за то, что в груди” !.. Надіне кіку на голову – і пропаде вона для лісового Князя. Обом дружиною не бути – відступиться!
Милава стояла посеред натопленої хати і витирала холодний піт з чола. Важко дихалося, та в хаті було ще важче. Задихалася Заплутаня під Налевою стріхою. Обхопила себе обома руками, але не стрималася – вискочила на двір. Холодний вітер розвіяв темних птахів, але й жар з крові вийшов. Льодяна була у Заплутані кров, і не зігріти її Налеві...
Зробила кілька кроків до лісу, до своєї берези на самому краєчку, міцно обхопила руками, притислася чолом до посестри. Посестри?! Ой, Леле! Лихий наслав вітер, Ваюне , розвіяв думки... Смутного надув у голову...
Вона все стояла. І буря у душі почала стихати... Тільки щось тріпотіло у горлі... Знала: розкриє вуста – і вирветься на волю пісня, птахою зрине до неба, і частинка смутної блудної душі зрине разом з нею. Любо було б зараз слухати Милаву, та небезпечно. Від богів такий талант, такі пісні. Вони – дар, але й прокляття... ними засівали душі, щоб темрява завагоніла і породила зорі. Ними проклинали. Ними прирікали на щастя. Ними присипали Звіра. І могли збудити. Із ними йшли до шлюбу. До останнього перетину. На вогнище. На багряні голодні вістряки багнетів.
Могла Милава співати пісень з лісовичанками. І добре співала. Але...
Розкрилися вуста. Злетіла пісня...
Весела пісня, легка. Кружляла у танку Заплутаня, літала... Весела пісня, та лиха... Тільки блажні можуть так кружляти, тільки відчайдушні, тільки лісові духи... Легка пісня не трималася на землі...
Травушка расскажет мне о том, что случится,
Пропоет мне песню ночную...
Ляжет мне рассветною росой на ресницы,
Расплетет мне косу тугую.
Солнце взойдет в огне,
Позовет в дорогу далече,
Но не подняться мне,
Не лететь к нему да навстречу...
... Не скінчила Милава пісні, звіриним нюхом зачула Наля. Зупинилася, перевела подих. Але знала, що завтра піде до лісу, шукатиме відповіді... Ой, Леле! Або вона знайде свій розум, або знайде спокій під тонким льодом, серед темних вартових дерев...
Вона так і стояла із сльозами на білих щоках, коли повернувся Наль. Побачив її, кинувся, підхопив та поніс у хату.
– Ладо моя! Руки які холодні! Чого ж ти на двір пішла?
– Тебе так довго не було, – тихо сказала вона, блиснули опущені очі під довгими віями. Він і не помітив...
– Вибач, золотце. Пухнасточка моя! То ти мене пішла зустрічати, чекала, переживала... Ладо моя! Не дамся я ні ножу, ні звірю, ні лихому слову... А прийду до тебе, мила! Мила моя...
Він довго-довго цілував її жаркими вустами, тримаючи у кільці рук. Вона не пручалася, доки голова не почала паморочиться. Вислизнула.
– Сідай за стіл, ладо. Стомився, певно, у місті, на торгу. Перепочинь. Поїж.
Вона поставила на стіл ще гарячі страви, сіла навпроти. Поки він їв, вона щось щебетала про Лісовичі, про бабку Славу... Потім заворожено слухала про далеке місто, де ще жодного разу не була. Пломеніли її щічки, світилися очі. Але крадькома все поглядала у темне вікно. Завтра вона піде до лісу. Голова була, як зимовий ранок, ясна і холодна.
.........
Встала Милава вдосвіта, взяла коромисло, пішла по воду. Роззулася, щоб відчути під ногами студене тіло землі. Хай матінка поділиться з донею своїм холодом. Воду вона набрала швидко. Поставила у дворі. Зайшла до хати – натомлений Наль ще спав. Вона нахилилася над його чистим дитячим обличчям, – ой, Леле! – взяла місячний білий мак (була ж ученицею знахарки) та провела понад чолом сплячого – у глибокий сон поринув Наль. Не прокинеться, доки вона не розбудить... Ой, Леле! Але Милава сподівалася повернутися з лісу. Навіть думки смутної собі не дозволяла.
Умилася холодною водою, щоб прогнати хатнє тепло з тіла. Була боса і в одній сорочці, без вишивки та оберегів. Так і в лісі ніхто не почує, та й до сну Лішук готується. І до людей вона більше не належала. Дійшла до галявини, де вперше зустрілася з лісовичанами. Холодно було, хороше! Покрутилася по галявині, наче хотіла взяти слід. Але дуже давно то було... Тоді вона зупинилася. Довго вагалася, та варто було згадати чорних птахів та смутні сни у Налевих обіймах, як вона наважилася: заплющила очі і кинулася бігти. Світ за очі. Завів Лішук, хотів взяти за царівну? То й бери! Вона все бігла, аж ось перечепилася і впала на стилу землю. Повільно розплющила очі. Лежала на березі Лебединого озера. Не ходили сюди люди купатися, рибу ловити... Тільки на Весільний Святвечір приходили сюди жінки і дівчата, просили заступництва предків, милості берегинь і рожаниць у подружньому житті, у материнстві... А так ніхто з людей не тривожив озера глибоко у лісі. Бо він, сказували, належав лісовим царівнам, вельшинкам, альвам, мавкам ... А іноді й лебедині діви прилітали: берегині, дочки Неба, та валькіри , меченосні... Лебедині діви. Ті, що літають понад хмарами.
Щось стисло Милаві серце. Гірко-гірко заплакала вона, забилася чолом об тонкий лід, що вкрив озеро. Ой, Родане -Батьку! Кожної ночі снилися їй білі крила, а вранці прокидалася вся в сльозах... Може... ой, поможи, Батьку!... Вона нишпорила по березі. Не могла Доля так жорстоко пошуткувати, привести її дарма у таке місце... Може... Ось вона і найшла те, що шукала: білу пір’їну з лебединого крила, вмерзлу в тонкий лід. Видобула, зранивши пальці, і подивувалась, яка ж у неї чудна кров, не багряна й жарка, як у людей, а рожева, прозора, холодна. Ой, Батьку! Вона все притискала пір’їнку до грудей і заглядала в ясні очі Неба. Не злетіти їй до батька... Надто слаба у ній кров, щоб стати людиною, налитися плоттю, щоб земля тримала ноги. Але обважніло її тіло, не злетіти... Не було білих крил, тільки пір’їночка, одна-єдина! Не пам’ятала вона свого імені... Нічого не пам’ятала! Крім польоту... Заважка була від краплі рожевої крові для неба, залегка для землі... Теліпалася між ними, як ниточка, під жорстоким вітром. І не було їй покою! Ніде не було покою...
Згадати б своє ймення... Бо без імені нема й душі. Доки зватиметься Милава, буде тут, в Налевій хаті... Ні! Не буде... Немоглося їй у людській хаті. Недостатньо Налевої жаркої любові, щоб наповнити небесну легкокрилу дочку ярою рудою і плоттю. Не може вона прижитися у людей. В ліс бігтиме. Може, як повернуться сестри, позвуть з собою...
“Доля в неволе прекрасна, доколе птичка не вспомнит взмах.” Не житиме вона з Налем. Приманив її до людського вогнища, але не втримає... Не стане сили.
Знайти б свої крила, згадати б своє ім’я...
Повернула до села. Час вже будити Наля. Хіба він винен, що закохався у лебедину діву?
Зайшла до хати, і важко тисла стріха на попелясту голову. Заходилася коло печі, і жар дурманив, не давав дихати... Нарешті, розбудила нареченого. Здивований був Наль, що так довго спав. Сплячи, добра не наживеш. Але нічого не сказав – побачив смутну свою ладу, і закололо йому серце.
– Що з тобою, пухнасточко моя? – спитав він, обняв, а вона аж помертвіла у його обіймах.
– Відпусти мене, – ледь не заплакала.
– Милаво! – скрикнув він та ще міцніше притис до жаркого серця, а їй здавалося, що вона – тендітна сніжинка, яку піймали на гарячу долоню.
Тане-тане льодова красуня, яку піднесли до вогнища... Скоро стане тільки маленькою калюжею на підлозі...
– Я не Милава, – слабкий уже був її голос, танула вона, кинута у горнило його любові, і пручалася.
Вирвалася, побігла геть. Він кинувся слідом, але зупинився: слабкий був, щоб бігти за коханою по студеній землі. Заходився одягатися. Глянув: до знахарки побігла. Полегшало – не відпустить її стара.
Бігла Заплутаня, легко ступалося по холодних грудах. Здавалося, якщо розігнатися, то можна і злетіти... Ех! Батьку! Злетіти! Але ні, важким було зігріте Налем тіло...
Аж тут трафила вона Желана, молодшого сина Соколика, славного лісовичанського мисливця. Прудкого хлопця саме послали спішно по знахарку: сестра його, Ласунка, сильно порізалася, хай стара Слава заговорить кров... Все це наляканий хлопчисько аж вистрілив прямо у Милаву і заплакав. Вона на мить торкнулася його холодною рукою – і він заспокоївся.
– Біжи по бабусю Славу. А я піду до Ласунки. Все буде добре, – всміхнулася дивійка.
Хлопчик схлипнув і побіг далі. Він навіть не помітив, що Заплутаня була в одній лише сорочці. Повернула Милава від знахарки до села, мов вітер, побігла – полетіла до крихітки Ласунки, пам’ятала дівчинку, що так любила сидіти у неї на колінах і слухати дивних байок.
Й не помітила Милава, як влетіла у Соколикову хату. Заступила їй спершу дорогу бліда Ласунчина мати, та впізнала Славину ученицю, пустила до дитини. Мабуть, крихітка Ласунка якось дістала батьків мисливський ніж і схотіла побавитися, але страшно поранила ручку, так і заструменіла гаряча кров. Зараз батько затис рану, щоб не витікало з любої донечки життя. Схилилася на блідою дитиною Милава, взяла маленьку ручку, зашепотіла. Кров послухалася, згорнулася. Скоро й сліду не залишиться. Погладила Ласунку по голові – дівчинка і заснула міцним здоровим сном на батькових руках. Поклали її на печі, загорнули у хутро. Прокинеться дитинка здорова, весела. Тільки тут захиталася заслабла Добровзора, Ласунчина мати, розкраяла материнське серце доньчина біда. Жилу життя порізала крихітка, материна радість. Соколик підхопив дружину, обняв. Вона заплакала у його руках, заплакала з полегшення. Що було б, якби не прибігла блажна, знахарки учениця? А Добровзора ще думала, чи не дарма вони прийняли приблуду, може, вона – лісова царівна, а може, й вейла – наведе на село біду. Повернулася вона до Милави, кинулася руки цілувати. Заплутаня відняла руки, зрошені гарячими материнськими сльозами.
– Ну, годі вам вже. Все з маленькою добре. Заживе до весілля – й сліду не залишиться. То був сон лихий, – говорила вона, обнімаючи змучену матір, заспокоюючи ясним холодом рук.
– Це боги тебе послали, Заплутане, – сказав Соколик. – Ніколи помочі твоєї не забудемо. Ніколи! Присягаюся!
Нарешті, Милава встала, негоже було відмовитися – і вона взяла дороге лисяче хутро. Вже пішла до дверей – і тут помітила понад одвірком трави, а одна з них, попеляста, як її волосся, ой як же пахла! Простягнула Заплутаня руку, погладила тоненьке стебло... Ніколи не бачила вона цієї трави... Ні, бачила! Знала вона цей густий аромат, та не могла згадати імені.
– А як звуть цю траву, ласкава хазяєчко? – спитала Милава і зашарілася.
– Це Лиха трава, – Добровзора аж посміхнулася, коли побачила, як дивійка приласкала стебельце. – Вибач нам, Милаво. Все ми думали, чи не Лішук тебе послав до нашого села, хоче ліс захопити людське житло. Але... лішачиха ніколи б не торкнулася Лихої трави. Всі духи її бояться. Тож,певно, що ти людська душа.
Зле зробилося Милаві, захиталася. Аж перелякалася Добровзора, що тяжко вразила дорогу гостю, пригорнула, посадовила на лавку... витирала солоні сльози... Ой, Лішаче, краще б ти звів мене у болото, ніж на Лебедине озеро, краще б ніколи не випускав! Ой, лихий Ваюне, пощо звів з розуму, пощо насилав ті дикі видіння про високе небо, про дужі крила...
Такою, в сльозах гарячих, і знайшла свою ученицю стара Слава. Затримав знахарку Наль, що саме прибіг до її хати в пошуках своєї лади. Як же вони занепокоїлися, що Милава побігла до лісу! І як тепер зраділа Слава, що учениця була у людській хаті, що тепер визнали її за людське сім’я... Певно, тепер всі дізнаються, що Милава врятувала Ласунку, не злякалася полину. Приймуть її тепер поміж себе лісовичани. Боятимуться, як знахарку, але й поважатимуть. І ніхто не підніме на неї руки чи заговореної сталі. А як стане мужатою жоною... Пустить тут коріння приблуда, приросте до села, до хати, не втече до лісу...
Повільно повела Слава Заплутаню з Соколикового двору до її дому, до Налевої хати... Ой, Ваюне, пощо не даєш душі спокою?! Пощо насміявся з блажної?!
...Смутний і потемнілий чолом, сидів Наль у холодній хаті. Побачив Милавушку свою – затріпотів весь, простягнув несміливі руки... глянув на Славу.
– У Ласунки вона була, твоя лада. Не хвилюйся. Стріла Желана коло мого порога та й побігла. Добра з неї знахарка буде... І люди не забудуть, як дитяче життя порятувала, – стара посміхнулася Налеві і передала йому наречену.
На обважнілих ногах пішла до нього Милава, похилилася на плече смутною головою... Стис він її в обіймах, зацілував гарячими вустами, аж у голові запаморочилося... А може, так і повинно бути? Казали ж дівчата на досвітках, що тануть від парубочих обіймів. Ось і вона тане – все вірно... Може, то їй з незвички погано? Та й любить її Наль, а до інших не такі чоловіки ласкаві, можуть і прикрикнути, і замахнутися... І як же вона може Наля кинути після його доброти? Взяв її без роду-племені, нареченою до хати привів, догляда за нею... Як же вона кине його – зів’яне з туги... Мовчки обвила Милава Наля тонкими холодними руками. Людська у неї душа, а все у небо поривалася... Але не літають люди. І негоже їй йти проти божого порядку. На землі її місце, за людьми ходити, за чоловіком, за малими діточками... Не літати їй! То Ваюн-пересмішник навіяв неладні сни. То все її байки! Байка – байкою, а життя... Ох! Літатиме, може, ще у снах, та в яві знатиме, що не з нею то було, вона-бо по-людські ходить, по землі.
З того дня не тікала більше від Наля Милава, поралася коло хати, ходила до односельчан, учениця знахарки, заступа у біді. Тільки ще рідше тепер співала, навіть і байок не розповідала, бо смутна душа робилася від тих оповідок. Не збулася її байка... Якась мовчазна стала і ще сильніше зблідла. А бувало защебече з Налем та враз задумається і сидить вже тиха-тиха. Хвилювався, бувало, Наль, але бачив, що поруч його Милава, нікуди не тікає, та заспокоювався. Нічого, одружаться, заведуть діточок, то й посвітлішає мила, ніколи їй буде смутні думи думати коло чоловіка, коло родини, хати, поля, знахарських обов'язків... А може, то вона від холодного темного неба така смутна? Жовтодушкин місяць – сонце старіє, помре скоро. Всі трохи аж темнішають з лиця, все шукають, чим розважити душу, розігріти кров, щоб не пустити серце грудами застигнути. А він, Наль, і розважить свою ладу (він вже ж вірно її чоловік!) на теплій печі та жаркими вустами. Невже не зігріється, не зрадіє тіло?
Вона все дивилася на нього темними очима, наче не розуміла. А він обнімав все міцніше, цілував, шепотів гаряче прямо у вухо... А їй здавалося, що вона задубіла, заніміла, заклякла, що вона – це важке холодне тіло, яке час класти у труну, що думки покинули голову, що душа хоче відлетіти... І як же важко їй дихається від його поцілунків, як тисне на неї важке його тіло... Думки були мляві, ледь ворушилися у важкій голові. Голівоньку їй напекло. Палило тіло... Тупо дивилася вона на Наля, не розуміла, чого так на неї тисне, як кам’яна плита, чого так душить. Аж тут він задер на ній довгу сорочку, торкнувся жар білого тіла. Задрижала Милава, вигнулася, наче хотіла скинути з себе важку брилу, дикого звіра, а він наче зрадів, ще палкіше почав цілувати... Ой, батьку! Погано! Погано! Пусти мене! Дим закутував її голову, жар обступав льодяне тіло, поганий жар, гнилий, танула Заплутаня, заблудила у диму... Страшно закричала, рвонула від жару, від Наля... А він, мабуть, сп’янілий був від любощів, кинувся за нею, повалив на лаву. Вона ж дружина йому, він її любить... Хай не стидається! Хай не зводить його з розуму хмільною красою!
– Милаво! – увіп’ялися в неї його губи, як п’явка, виссуть її смутну душу.
Знов закричала Милава. Страшні чермні птахи з димними крилами кружляли в голові, билися... Ой, боляче! Пусти! Впала вона на підлогу і вже не встала. Лежала, така біла, аж прозора, тільки люто горіли на блідому обличчі щоки, важко здималися груди, як в останнє.
Аж тут опритомнів з хмелю Наль. Страшно йому зробилося. Невже занапастив ладу? Обережно поклав її на лаві та кинувся до старої знахарки Слави, вона завжди знала, що порадити, дасть пораду і тепер.
Прибігла стара і аж побіліла, коли побачила у жару свою лісову царівну. Гнила гарячка поїдом їла Заплутаню. Ой, Соколе-батьку, чи видужає?!
...Довго не вставала заслабла Милава, все марила... Ходила за нею тривожна знахарка, спав з лиця майстер Наль, злякалися лісовичани... а Милаві снилися сни. Де було у неї інше ім’я, де були і дужі білі крила, і високе синє небо, ласкаві батькові очі, і сестри у чарівному танку на Лебединому озері. Звала їх Милава, але не чули вони її... Бо загубила вона десь білі крила, бо забула своє ймення... І було лісове вогнище. Вона знала, там люди. Віяло від них теплом життя, ярою рудою, хмелем. Манило це тепло діву, хотілося погрітися біля людського серця, а потім треба злетіти до батька і розповісти, як живуть люди, як шанують вони Небесну Правду, чи світлим вогнем серця горять... А один був коло вогнища трохи сумний, але як палало серце, яким дивним хмелем віяло! Пішла до нього біла діва, погрітися, розважити його сум небесними очима. Покинула вона веселих сестер... Ой, Родане-батьку! Обступили її темні тіні, кружляли чорні птахи, страшний зойк рвав душу тонку... Яку ж несправедливість вчинили тут люди, що не виправило ще Небо, що страшно краялася чужа невпокоєна душа?... Ой, Батьку! Боляче! Гнилий жар у тілі, чіпкі руки рвуть шкіру, струменить гаряча кров, холоне, усотується у землю... Рвонула діва від лихих тіней та десь згубила білі крила, не стало сили злетіти, не чули її сестри... А чи були у неї сестри?.. Не пам’ятає! Рвонула з темряви на світло святвечірнього вогнища, на тепло... Святий вогонь не дав тіням підступитися... Та тільки не стало у діви пам’яті, не стало розуму...
І тепер лихий жар палить тіло, чіпляються гарячі пальці... Де її крила? Злетіла б до неба. До ясної сині. Холодна її кров, чом напоїли її лихим вогнем? Палить тіло само себе... Палить людський хміль... Палить туга за небом. Відлітає душа, горить, хоч так досягне неба, хоч так впокоїться. Попелом легким стане, вітер розвіє, може, до неба донесе, а може, проросте травою... А в тілі не втримається... Не житиме на землі... Не житиме без крил, без Імені... Відпустіть додому, пташечку у небо. Не творіть лиха, не тримайте гарячими путами... Ой, зле! Тане тіло у вогні, стати їй попелом, хоч так із Батьком возз'єднається... Ой, боляче!
...Марила Милава. Стара знахарка стояла над нею і не могла зарадити. Не йняла лісова царівна людське тепло, гірше палала, аж попеляста стала з лиця... Ой, що вони наробили! Згубили білу діву...
– Налю, де її крила? – стомлено сказала стара. Мабуть, доведеться відступитися, відпустити білого лебедя.
– Не дам! – скрикнув Наль. – Не пущу! На землі зостанеться, зі мною!
Страшна зробилася знахарка Слава, стояв за нею великий Ліс, давня тайна сила. Не людині боротися!
Скрикнув Наль, але не відступився. Палила його люба-трава, занапастила його Лара, сам себе занапастив завзятістю своєю. Кинувся до ларя, рвонув звідти розшитий оберегами білий міх з тонкого полотна – аж піднялася з лави Милава, простягнула руки – та й кинув міх у палаючу пащу печі. Закричала знахарка, осіла на підлогу, землиста лицем. Закричала Милава, страшно, як звір з смертельної туги, та повалилася назад на лавку, біла-біла, як нежива. А потім страшно запалало дівоче тіло гнилим вогнем... Більше не підніметься...
– Що ти наробив... – придушено сказала Слава. – Не житиме Милава твоя. Якщо і витягнемо з неї гнилий жар... Недовго живе безкрила берегиня. Якщо зараз не згорить живцем, то потім у воду кинеться, в Лебединому озері втопиться...
– А казали, бабо, цьому можна зарадити! – тут тільки злякався Наль.
– Може, й можна, – похитала знахарка головою. – Якщо диво станеться...
Мабуть, то боги потурбувалися про свою доню, мабуть, то Милавина доброта їй луною повернулася, бо до Налевої хати прийшла крихітка Ласунка з тривожною своєю матір’ю. Знали лісовичани про Налеве горе, про Милавину біду... Не могла Добровзора не віддячити Милаві за свою порятовану доню. Може, хоч так вдасться розрадити, може, хоч так відступиться лиха Мара?
А у печі ізходили попелом лебедині крила, а на лаві тихо стогнала з жару дивійка-байкарка, ставала прахом її душа, а над нею стояв її наречений, мимовільний вбивця... І підійшла до Милави крихітка Ласунка з світлим серденьком, і дістала вона з маленького мішечка пахуче стебельце...
– Кажуть, Лиха трава відганяє мару, – тихо сказала дівчинка хворій – може, почує?– А мати казали, що раз потягнулося до тебе попелясте стебельце, як до рідної. Невже, не допоможе?
Аж пополотніла Слава, але змовчала... Сказала б хоч слово, надто багато треба було б пояснити смутним сельчанам... А Ласунка вложила Лиху траву у гарячу Милавину долоню та піднесла до обличчя. Вдихнула хвора повітря, вдихнула й сильний дух Лихої трави...
І здалося діві, що розступилися лихі тіні, опало гниле вогнище, аж рвонула вона з останніх сил, туди, туди, де так рідно пахне попеляста трава, як же її звуть... Вкрило її сильне зело, сховало від страшної погибелі... Який же дух у Лихої трави! Ой, Лиха травонько, що ти наробила? Як же повірила вона тоді, що земна у ній душа, по землі й ходитиме... А не жилося в тузі, і не співалося безкрилим птахам. Ой, Лиха травонько, чом же не можу згадати твого імені? Ой, Лиха травонько, вкажи дорогу до рідного дому, ти-бо домом пахнеш! Ой, Лихе зело, чом так пізно я згадала твій дух, коли вже вкрив вогонь... Нема ходу... Лихе зело! Запах рідного дому. Лихе зело! В душі моїй проросло...
Аж посвітлішала Милава від полинового духу, рівніше задихала, жар почав відступати під чарівними лезами Лихої трави.
Ласунка сіла поруч з хворою, погладила по чолу...
– Може, тепер видужає... Видко, як у байці, посестра їй Лиха трава, гіркий полин... Видужуй, Заплутяночко! Хто ж байок баятиме? Діточок рятуватиме? Порядок небесний триматиме?
Ласунка поцілувала хвору дивійку у чоло та все хотіла лишитися у її постелі. Але мати не дозволила. Мала ще Ласунка, аби сама не занедужала... З Милавою її наречений посидить-повартує, знахарка Слава жар викачає... Але пішов шепоток у селі, що бабка стратила милість богів і Лісу – пішла від неї колишня сила...
...Милава ж наче почала видужувати. Все ще не вставала з полатей, але вже не марила. Скоро вже розмовляла з Ласункою, що приходила кожного дня посидіти коло ліжка своєї сестри, так тепер називала Милаву. З бабою Славою хвора теж перекинулася кількома словами. А з Налем, ні, не говорила, здається, і не бачила нареченого: він тільки в хату, а вона знов спить... А може, й не спить, хто знає лукаву жіночу душу... Хто знає нелюдську душу берегині? Наль, якщо й відчував, що відгородилася від нього кохана, то не сказав і слова. Тільки ходив якийсь темний та затятий. А якось, стомлений мовчанкою та очікуванням, хотів розбудити Милаву, але зупинила його стара знахарка. Позвала в сіні поговорити... Скоро вони пішли до Славиного дому, наказавши Ласунці пильнувати хвору.
Як тільки вони пішли, прокинулася Милава, побачила поруч вірну Ласунку, зраділа, посвітлішала... Але вже за мить повернула голову до вікна та все вдивлялася у клаптик неба, і очі у неї були, як у горлиці з підтятими крилами... Ласунка все не наважувалася розпитати Милаву. Що як питання роз’ятрять рани? Здавалося, між Милавою і небом у вікні тонка струна, що протяжно, тужливо бриніла. Не стало сили слухати. Нестерпно було мовчати далі.
– Хочеш, я байку тобі розповім? – спитала мала невпевнено.
Милава повернулася до своєї маленької посестри, слабо посміхнулася.
– Розкажи. Тільки сядь ближче.
Ласунка сіла в головах у Милави, поклала їй руку на чоло, замислилася...
– Ну, давно то діялося. Ще боги молоді були. Жив серед людей один парубок. Хотів оженитися, але не знаходив собі хорошої дружини серед місцевих дівчат. Уже й не сподівався на кохання. Уже збирався одружитися з однією, що все за ним припадала, а чи з тією, що давали за нею хороший посаг... Але не міг вирішити, чи без любові не хотів. Пішов він до знахар... я місцевого. А знахар і дав йому чарівне зело. Зело те зветься люба-трава. П’янке воно, те зело, сильне, дурманить голову, розпалює кров, а головне, викликає воно жагуче кохання. І ніхто не може йому опиратися. Отаке було зело... Та тільки з одчаю можна було просити у нього кохання... Бо не буде в ньому небесної чистоти. Вогню багато буде, але душа може згоріти... Ну-от, було велике свято. Парубок думав накинути оком на якусь дівчину на гуляннях молоді та й узяти за жону... Але як йшов він на свято, то проходив по краю лісу, а вечір же був чарівний, духи зліталися... Побачив він між деревами надзвичайної вроди дівчину. Та й уразив його Лелів трунок у саме серце. Згубила його гаряча кров, хмільне зело люба-трава... Здогадався парубок, що то не людська дівчина, що у лісову царівну він закохався, пішов до знахар... ря, щоб той розрадив його: не житиме хлопець без своєї царівни, нехай знахар допоможе поєднатися із красунею, зловити духа, бо це ж знахареве зілля його згубило. А знахар, бачив він свою вигоду, тож взявся допомогти зачарованому. А треба сказати, що якщо оселиться серед людей велешка у людському тілі, спарована з хлопцем, то буде те село процвітати, родитиме там славно, хвороба, чи лихо, чи мара не підступиться – заступою буде велешка свому новому дому... Якщо ізловити берегиню-рожаницю та втримати серед людей, дати руди в прозоре тіло, то щасливої долі будуть жителі... Тож, певно, що бачив знахар вигоду. Допоміг парубкові... Царівна ж сама прийшла на дух людської ярої руди, на гаряче серце, розпалене зіллям, та, мабуть, що лихе сталося з нею, заслабла була... Лишилася у людській подобі у селі. А що втримати її треба, то пішов знахар на галявину, де лісові царівни збираються... Якщо велешка прийняла людську подобу, то десь має бути її віночок чи хутро . Якщо ж тримати у себе велешкин віночок, то без нього вона не втече до лісу, а там і приросте до села, до парубка... Але не віночок знайшов знахар, а біле лебедине пір’я – берегиня прийшла на людський вогонь. Зрадів знахар своїй вдачі, взяв пір’я та віддав парубкові, наказав сховати, бо доки у нього її крила, не вільна берегиня його покинути. А ще її іменем прив'язали: дали їй людське ім’я замість небесного. Доки ним зветься, залишиться людиною... Тож зосталася берегиня з парубком, але не було їй щастя. Лебедині діви не велешинки: велешка хоч і дух, але лісовий, землі тримається, хоч лісу, хоч поля, а берегиня – небесне створіння, не може вона на землі жити, тісно їй, душно, у небо берегиня рватиметься. А що нема крил – помре з туги, бо довго берегині безкрилі не живуть: не більше трьох років, а потім у воду кидаються, а чоловік весь вік тужитиме, скнітиме за любою, і вік його буде короткий... Знали про це і знахар, і парубок, але не хотіли відступитися... Знав знахар, чим можна лебедину діву прив’язати сильніше крил: кров у берегинь – холодна, прозора, як небесна синь, як свіжий вітер, як місячне сяйво, а щоб до землі її прив’язати потрібна гаряча кров, людська. Велика в ній сила – вогонь життя. Але слаба була у парубка руда, не вистачало їй вогню, щоб берегиню втримати, віддасть свій вогонь – сам довго не житиме... Навіть і люба-трава, що кров розпалює, не допомогла. Наказав тоді знахар віддати берегині її крила, але хлопець так її кохав, що потьмарився йому розум: ослухався він знахаря... А що ж діва – поки минула осінь, за нею й зима пройшла, а берегиня з кожним днем все більше скніла, з лиця спадала, аж надійшов місяць Видри, вода зламала льодову товщу, а діва й кинулася у бурхливу річку, стала і сама вільна, як вода... – замовкла на хвильку Ласунка, наче хотіла щось додати, аж помітила, що як задерев’яніла лежить на лаві Милава...
Схилилася дівчинка до сестри, заглянула у вічі, глибокі та темні, як нічне небо, тільки уламки місяця блищать, скрикнула, обняла... Милава посміхнулася, погладила Ласунку прозорою рукою.
– Гарну байку ізбаяла, сестричко. Дякую. Сама, чи хто навчив?
– Почула я її, – Ласунчин голос стенувся. – Підслухала... Баба Слава з майстром Налем розмовляли у сінях, доки ти спала, а я... – Раптом дівчинка глянула на Милаву, а очі були гострі та темні. – Чи це зовсім не байка, сестро?
– Може, й байка. Та тільки збулася вона...
Знов скрикнула Ласунка, кілька сльозинок покотилися круглими щічками...
– А чи можна щось зробити? – спитала дрижачим голосом.
– Можна, маленька, – на диво, Заплутаня посміхалася, наче з неї якесь закляття зняли. – А що, правда любою-травою кров розпалювали?
Заплутаня повільно підвелася, сіла. Повела головою, принюхуючись.
– А пахне та трава хмільно, тривожно... – відгукнулася Ласунка тихо.
Раптом Заплутаня пошарила собі по грудях, під сорочкою, видобула оберіг – мішечок на тонкій поворозці, принюхалася – та й відкинула від себе, наче отруйну змію. Понісся по хаті дивний дурман. Схопилася з лави Ласунка, підняла мішечок з любою-травою та й кинула за поріг.
– Аж легше дихається тепер, – сказала Заплутаня (і не називатиметься більше Милавою), посміхаючись. – Тепер знаю, любу-траву мені у питво моя бабуся додавала... Що ж вона наробила? Наче їй потьмарилося... Все на краще сподівалася, все думала, житиму, як людина... Знай, Ласунко моя маленька, часто людина бачить тільки те, що хоче бачити, вірить у свою правоту так, що не помічає помилок, най великих, най страшних...
Ласунка стояла посеред хати, аж тут повернулася до Заплутані і очі її засяяли:
– Може, пошукаємо твої крила, доки не повернулися... – вона не договорила, побачила, як страшно пополотніла її знедолена сестра, хитнула головою, але встояла. Тільки страшні у неї очі стали, наче вже однією ногою в могилі.
Кинулася до неї Ласунка, але Заплутаня її зупинила.
– Подивися у ларі під вікном, люба. Там має бути ще не вишивана сорочка.
Шпарко заходилася Ласунка шукати. Знайшла, розгорнула – і білим човником-чайкою попливла на підлогу лебедина пір’їна. Ласунка дивилася на неї широко розплющеними очима, потім обережно, навіть благоговійно, подала Заплутані. Та мотнула головою.
– Це все, що лишилося від моїх крил, Ласунко. Візьми її собі, прошу, вона буде тобі найсильнішим оберегом.
Ласунка притисла пір’їну до серця, сльози заструменіли обличчям.
– Але як же ти тепер... А чуєш, біжи до лісу! Ти йому не чужа. Він тебе сховає. А як прийде весна (ти тільки дочекайся весни!), повернуться твої сестри, заберуть тебе з собою. У тебе нові крила будуть!
Заплутаня глянула на піч, на Ласунку, у вікно, назад...
– Я піду до лісу, але не чекатиму весни...
Заплутаня, як була, в одній сорочці, пішла до дверей, та швидка Ласунка її перехопила, стисла холодні руки.
– Не хвилюйся, сестричко, – Заплутаня безхмарно посміхалася. – Подивися, скільки батько наніс мені лебединого пір’я, першого чистого снігу...
Ласунка теж глянула у вікно, посвітлішала, але схопилася:
– Зажди, сестро. Вдягни краще не вишивану сорочку. Замість Милавиної. І ще... – поки Заплутаня перевдягалася, Ласунка перебрала трави попід стріхою, над дверима, коло лави та сплела віночок із тієї рідної, попелястої, Лихої трави. – Візьми. Виручила тебе Лиха трава, заступила один раз, захистить у другий. Вона ж тобі посестра...
– Вона домом моїм пахне... – прошепотіла Заплутаня, нахиляючись, щоб Ласунка сама наділа їй віночок.
Дівчинка міцно обняла старшу свою сестру та заплакала у неї на грудях...
– Не треба, маленька. Я ж з тобою. Я завжди з тобою. Я тебе з неба бачитиму. Спитаєш поради, чи просто покличеш, хіба не відгукнуся...
Ласунка знов обняла Заплутаню-берегиню та посміхнулася крізь сльози. Вийшла за поріг лебедина діва, потягнулася до неба, здалося, то батько пестить свою доню, білими сніжинками обнімає... Сховала Заплутаню біла завіса, відрізала від світу людей... А Ласунка все стояла на порозі, проводжаючи в дальню путь свою дорогу названу сестру...
... Наль увійшов у хату скоро, як пішла його Милава, віяло від нього важким духом люби-трави, палали очі, горіла йому кров... Раптом побачив він на порозі Ласунку. Та подивилася на нього гіркими недитячими очима.
– Навіщо ти спалив її крила? – спитала вона і, перш ніж він встиг все зрозуміти чи зупинити її, побігла геть. Назад до села, додому...
Наль п’яними очима обвів дім... І страшно, дико завив... Метнувся по хаті, забився головою об стіни... та побіг до лісу. Може, ще знайде свою Милаву, зупинить, врятує... Як вона могла? Свого блага не розуміє. Що то значить потьмарений розум... Нічого! Він її врятує! Вона йому ще дякувати буде!
Падав густий лапатий сніг. У лісі стояла тиша, зимовий спокій пронизував все навколо. Вона стояла на галявині, наче й не тікала, наче, навпаки, віддано чекала на зустріч із ним. Не вірячи в свою вдачу, зробив кілька кроків вперед, та зупинився – наштовхнувся на невидиму стіну, що тепер відділяла його від коханої, чи відділяла завжди, а він тільки зараз помітив... Прозоре обличчя з темними западинами очей... “Два озера боли на бледном лице... ” Розплетене довге волосся, рясно вкрите сріблясто-білим снігом... Плащ заметілі за спиною, плащ-крила... Лебедине пір'я розлітається в повітрі... Лебедине пір'я боляче колить його шкіру, палить холодним вогнем. Лебедине пір'я, яке він кинув у піч. Лебедине пір'я, яке він хотів знов спалити, жаром люби-трави та свого кохання... Вона стояла у вихорі снігу на межі двох світів. Вона не належала людям... Але ще не пішла, тож у нього є можливість... І він скористається нею! Він зробить все, але не дозволить їй зробити останній крок! Його Милава не належатиме лісу! Він рвонувся до неї, а вона аж завалилася назад. Сильний порив вітру змусив Наля відступити. А Заплутаня провела долонею перед обличчям, наче хотіла відігнати примару, розвіяти важкий дух люби-трави. Нахилилася, зачерпнула снігу і сховала у сніжинках обличчя, обпалене гнилим жаром. Не хмелем тепер пахло, а гіркотою Лихої трави, рідним домом. Не піддасться дурману!.. Подивилася на колишнього нареченого...
– Вибач мені, Налю. Хороший ти хлопець, але тобі гаряча дівчина потрібна, з людським духом, з червоною рудою, тебе самого зігріти... А за мною себе стратиш, Налю. Мені не буде місця під людською стріхою... Хочу піти. Обіцяй, що не підеш за мною, – вона на мить замовкла, прискіпливо глянула на нього, глянула благально...
Він зібрався з думками.
– Ходімо додому, Милаво! Люба моя... Ти замерзнеш у лісі. Знов твоя хвороба повернеться. Ходім, прошу тебе! Там усі тривожаться за тебе... Відігрієшся коло печі, у моїх руках – глядиш, відпустить тебе мара... Лішук до сну готується, не зватиме тебе більше... Чуєш, Милаво? Ходім! – він простягнув до неї руки, але новий порив вітру не дозволив наблизитися до жаданної.
– Здається, ти зовсім не чуєш мене, Налю, – у діви був холодний прозорий голос, з легкою полиновою гіркотою. – Я не повернуся до твоєї хати, бо справді йду додому. І дім мій не у Лісовичах, ніде на землі. І ти знаєш, що це не мара. Що я не відігріюся. Що хвороба моя була не від Лішука, а від люби-трави. Ти знаєш, що я берегиня, Налю. Відступися – відпусти мене додому...
Він перебив її:
– Ти людське поріддя, Милаво! Не дозволяй з розуму себе зводити! Дозволь, я відведу тебе додому! Я врятую тебе, Милаво! Довірся мені!
Вона змахнула рукою.
– Який ти затятий! Тобі так хочеться вірити, що я людина... А як же мої крила, Налю? Забув, як спалив їх?
– Ну, спалив! Я ж хотів порятувати тебе, Милаво! Повернути до світу людей! Якщо ти залишишся зі мною, ми поборемо твоє прокляття: не будеш нежиттю, людиною станеш! Я зроблю це для тебе, Милаво! Я зроблю для тебе все! Чуєш? Я рятую тебе! Ти була колись людиною, мила моя, Милавонько! Кажуть, тринадцяту вілу обирають із загиблих дівчат... Ти дівчиною була! А я допоможу тобі знов нею стати! Ти ж і сама хочеш! Я знаю, ти хочеш! Бути серед людей, а не носитися вслід за вітром, без роду, без дому, без любові... Я тобі дарую визволення, Милаво! Я тобі дарую любов! Ніхто більш для тебе такого не зробить, тільки я! У тебе тепер нове ім'я, буде новий дім, нова родина... Я подарую тобі нову пам'ять, подарую людську гарячу кров... Навіщо тобі крила, якщо у тебе є наше кохання?
– Я не просила мене рятувати!.. Налю, я ж не загину без крил: душа до неба рватиметься, доки не відлетить! Навіщо ж ти мене губиш? Якщо любиш так...
– Я не дам твоїй душі відлетіти! Я не пущу тебе!.. Ти нічого не розумієш, Ваюн забрав твій розум: я – не погибель твоя, я – твій рятівник!
Віла довго мовчки дивилася на нього... Потім пішла геть...
– Вибач, Налю... Дякую за ласку...
За її спиною тріпотіли білі крила... Ні! Йому здалося! Вона людина! То ліс їх водить!
– Милаво! – він хотів кинутися слідом, але був слабкий: не стало сили бігти далі крізь снігову завісу, тож він просто йшов слідом за нею, кроків за десять, та плакав, кричав, звав, просив, проклинав, погрожував, знов плакав... – Добре, йди, Милаво моя, життя моє, йди! Будь щаслива у високому небі серед легкокрилих дів... Але як же я?! Я ж загину, якщо ти підеш, я ж заскнію, доки Мора не прийшле по мене місячну колісницю... Вона милосердніша, ніж ти... Ні, не дочекаюсь я колісниці, а втоплюся у Лебединому озері... І не знатиме моя душа спокою... А ти, як повернешся весною, чи згадаєш? Чи поплачеш наді мною, бо це ти вкоротила мені віку... Ти! За що невинну людину вбиваєш лихою смертю? Діво справедливості? – він вже не міг йти, тож опустився прямо у сніг та плакав. – За що ти мене губиш, Милаво? За те, що я полюбив тебе всією душею? Ладен був заради тебе на все! Не віла ти! Вейла лиха!
Вона зупинилася. Його голос притискав до землі, у голові шуміло, тіло ломило жаром... А ще сильніш пекло почуття вини... Він же правий! Він так її любить! А вона відповіла на це чорною невдячністю! Вона, лебединокрила діва справедливості, прирекла його на смерть... Як вона може?! Бідний, знедолений парубок вперше в житті відчув себе щасливим, а вона, замість вчинити справедливо, віддячити за довгі роки бідувань, забрала у хлопця розум, забирає тепер саме його життя... Гарячі сльози струменіли по щоках, і розходився тілом пекучий біль, і танули від жару тонкі снігові крила... Не злетить вона на небо! Не гідна вона неба! Не гідна!.. Впала на сніг, слабке тіло билося в риданнях, занурила руки у холодну снігову перину, але жар більше не збирався відступати...
– Милаво! Повернися до мене, Милаво! Я все тобі пробачу! Все лихе, що ти мені заподіяла! Я ж люблю тебе, пухнасточко! – він сидів у снігу, але почував себе майже переможцем – вона піддалася! Сніговий панцир розтанув! Ще трохи! І вона повернеться! Вона ще дякуватиме йому, що не пустив до лісу, порятував, вона гарячими сльозами вдячності руки йому омиє...
Впала обличчям на сніг... Бідненький Наль! Бідненький!
Він посунувся до неї:
– Я кохаю тебе, пухнасточко моя... Так палко кохаю... хоч ти й проклята...
Він посунувся ще трохи – і її обдало жаром, її опутав хмільний дух люби-трави, а вона ж занадто слаба, щоб опиратися... Та й хто опиратиметься зелу палких любощів... Але у волоссі пахла Лиха трава, вплетена доброю Ласункою, що, люблячи не менше Наля, відпустила її у небо... Пахла Гірка трава... І від гіркоти тієї прозоро і ясно стало у голові, а у солодкого хмілю тільки забуття шукають...“Він все не міг вибрати собі дружину... звернувся до знахаря, а той дав йому люби-трави... тоді він і стрів у лісі діву... та палко закохався...” Це люба-трава розігріла його кров! І у неї, вілу, закохався, бо гуло проти вітру порожнє серце, бо напився солодкого зела... І нема у його любові небесної чистоти, веління богів нема... І однаково йому, хто вона така, та, кого зве Милавою... Він схотів бути з нею, і однаково, що задля цього треба спалити її крила, спалити її дух, всю її спалити... Щоб задовольнити свій голод. “Гнилий жар... Чіпкі пальці на білому тілі... Жадібні... Не пручайся! Я знаю, ти теж хочеш!..”
Не Милава встала з засніженої землі, не слабка розумом Заплутаня, навіть не лебедина діва... Встала дівчина, погвалтована у цьому лісі кілька років тому... Не з любові... З хіті...
– Кохаєш мене? – безжалісні чорні очі увіп’ялися у Налеву душу. – Палко? А якби не дала тобі баба Слава люби-трави? А якби вивітрився весь хміль? Та тобі ж все’дно кого грати! Ти ж випив, щоб забутися, щоб першу-ліпшу справно обертати! Кохаєш? Чи просто хочеш? Все зробиш заради мене? Заради мого щастя ти б відпустив мене додому! Рука б не піднялася крила мої спалити, завдати такого болю... Справжнє кохання не вимагає жертвоприношень, не вірить їм. Справжнє кохання, навпаки, обдаровує. Тільки пристрасть, тільки жар вимагає потрави – нових і нових дров, порубати кохану на полінця і кинути у горнило, де нічого від неї не залишиться, крім сірого попелу, що ти зметеш і зариєш у землю, замість добрива... Ти все зробиш заради себе – заради свого лютого голоду!
Віла розсміялася, як могла б сміятися божевільна дівчина, якій клялися у коханні, а насправді, хотіли тільки красивого білого тіла, а не дала, то взяли силою: “Не пручайся, мила! Я ж кохаю тебе! Не зводь з розуму, п'янка моя квіточко!” Віла все реготала, голосно і гірко, і висохли сльози, попелом став і жаль, і навіяне кохання – і полетів попіл за вітром. Вона відсміялася і заспівала, вбиваючи у нього кожне слово, як цвях...
Не говори со мной о любви!
Не меняй серебро на медь!
Я ведь знаю, ти любишь только себя,
А меня лишь хочеш иметь!
Замовкла, довго дивилася на нього воронячими очима... Ні, не людина вона – віла... І дано їй читати у людських серцях...
– Ти не помреш через мене, Налю! Не згублю твою душу, не потягну за собою на небо... потурбуюсь, щоб ти не тужив за мною. Зустрінеш іншу дівчину, Налю, і не згадаєш, що колись палко кохав мене, так палко, що збирався втопитися... Іншу хазяйку приведеш до хати, з нею добра наживатимеш, діточок... Ще не раз палко кохатимеш, Налю!
Він дивився на неї заплаканими злими очима...
– Ні! Ніколи вже не кохатиму! Відняла ти у мене силу кохати, сплюндрувала, розтоптала... Ти не віла, ти – вейла! І боги ще покарають тебе за моє понівечене життя!
Вона, далека, вкрита білим снігом, більше не плакала, не жаліла його, не сміялася... Вона не чула його взагалі, дослухаючись до шепоту вітру, до стогону землі, шелесту Лихої трави… Позирнула у нього, у душу, холодними синіми очима і заспівала…
В останній раз чув він її спів, його дивну силу… Рвалися тонкі гнилі нитки, повалилася влада люби-трави… Віла дарувала йому свободу. Віла вбивала хижого звіра з пекучою ядучою слиною, що капала з жовтих ікол, звіра з довгими пазурами, палаючими очима… Пекельного голодного звіра, що прикривався маскою любові…
Все кончается, мой друг,
разрывают кольца рук!
свитые в тугую плеть
боль и сказка, свет и смерть.
Просто, чтобы каждый знал,
что всему, что он искал,
скоро тлеть углем в золе,
скоро гнить в сырой земле.
Не грусти, не плачь, не бойся!
это просто проблеск солнца
в темных путах наших снов,
в ржавчине оков.
Все кончается, мой друг!
это наш последний круг.
Не ищи судьбы своей
в бледных призраках вещей!
Всё, к чему вела нас страсть,
скоро все должно упасть…
...Не смотри вослед, не ищи ответ
Ледяная даль то, что было жаль,
Разотрет в песок, высыплет у ног
Спрячет ото всех тихо.
Да и ни к чему долго в эту тьму
Провожать и ждать.
Кто придет искать?
Лучше возвратись, где сияет высь
Отгоняет прочь лихо…
...Тихий шелест колосьев, звездная даль...
Фиолетовый бархат в блестках дождя...
Это самое жестокое слово. Никогда
Это - то, что никто не хочет принять...
Спрячь меня навеки, темная вода...
Ты хочешь отдать все, но этого - мало...
Тебе так хочется слез, а их не осталось...
...Мы не будем здесь
вместе никогда...
...Наль все сидів у снігу, заворожений вілиним співом. У небі повільно кружляло біле пір’я, тонкою периною вкривало все навколо. Вкривало і Наля… Стрепенувся, глянув у лісову темряву, туди, куди, певно, пішла Милава.
– Милаво! Як ти могла так вчинити? – застогнав він. І раптом щось слизьке та холодне лизнуло тіло, пройнявши до кісток. Підвівся, хапливо обтрусився та пішов назад, до села. Чи не захворів він після такої заметілі, а ще ж у снігу посидів! Телепень! Що се втнув! Тільки у кружлянні сніжинок йому все ще чувся дивний спів.
…Это самое жестокое слово...
Никогда...
Никогда...
Никогда...
Ніколи...
Він вчепився у оберег на грудях та майже побіг до своєї хати.
“Згинь, маро! Чур мене!” Вивітрився дух люби-трави, а з ним і палке кохання...
(с - Llynn, зима 2008 р.)
Продовження в коментарях
Шкода, що у пості не відображається, як сплітаються слова пісні - щоб врешті розійтися.
сісти коло вогнища, послухати казку?
Вона сиділа у вікна та тихенько співала. Дрижав вогник свічки. Звивалися тіні на стіні, коли вона схилялася на вишивкою. Під білою дівочою рукою розквітали дивні червоні ружі та злітали чорні птахи. Ні, не червоні – чермні були ружі у невірному світлі. Вона здригнулася та вколола палець. Глянула, чи не виступила кров, але не побачила і краплі. Знизала плечима. Подивилася у вікно: скоро вже мав повернутися Наль. Може, знов принесе якогось півника чи пряник, може, в’язанку бубликів. Зайде до світлиці, посміхнеться м’яко-м’яко своїй пухнасточці, своїй ясночолій Милаві, обніме, поцілує, пригорне до серця міцно... А їй буде душно, тож вона вислизне вужиком з його довгих рук, посадить за стіл, а сама все радітиме прянику, все тріскотітиме про денні справи... А він буде ловити її за руки, за косу, щоб посадовити собі на коліна. Колись їй подобалось. І руки його жаркі любі були їй, холодній. А тепер... Вона боялася його повернення і не знала чому, але все хотілося, щоб він затримався у місті, щоб ніколи не наступав вечір... Вона відігнала від себе такі погані думки, як небезпечну осу. Глянула у вікно... Ні, ще не видно. Схилилася над роботою, але ось вже остання птаха вмостилася на гілці, остання квітка розправила пелюстки... Робота була закінчена. Наль, певно, порадіє справності своєї нареченої...
Вона встала й пішла на подвір’я. Не радять виходити з дому ввечері, пізно. Особливо в місяць Куниці Жовтодушки . І без теплої свитки. Але хто про це дізнається, подумалось Милаві. Вони жили самі, на самому краєчку лісу. Далі через поле горіли вогники села. Там вже, певно, молодь зібралася на досвітки, співали дівчата за прялкою, пересміювалися з парубками, а ті палили їм куделю, щоб швидше кінчалася, щоб можна було взяти любу, піти помилуватися... Милава на досвітки не ходила. Їй там немоглося. Тепер немоглося. А колись співала між дівчатами. І як співала! Але недовго... та й не дуже любили дівчата приблуду-співуньку. А потім Наль-сиротина забрав її до себе на окраїну. Сиротина була і Милава, прийшла і блажна. Ніхто не спитається.
Наль з малих літ жив сам у старій темній хаті. Батько раз пішов у ліс по дрова – і більше його не бачили. Тіла не знайшли. Мати вже тоді не вставала с полатей. Через кілька днів її прийняла сира земля. Примчала по душу місячна колісниця. Наль лишився сам-один. Слабенький був хлопчик, хворобливий. Але знайшлися добрі люди – взяли до себе слугою. Виріс хлопець. Статним як не був, так і не став. Витягнувся тільки, як тонка жердина. Та все клонився. Робітник був старанний, але слабкий. Та не пропав сіромаха – знайшовся у нього талант. Наль такі кошики вмів сплести, такі корзини, кузовки, лапті, брилі! Скоро і славитися почала його робота. А як виросло далі від села місто на березі славної Синяви, то й аж туди став Наль возити товар. Покупців не бракувало.
З’явилися гроші, то заходився коло старої хати. Люди пам’ятали його роботу (в кузовках і воду можна було носити: не витекло б і краплі), допомогли хлопцю. Можна вже було й молоду привести. Були й охочі за справного майстра.
Але під Весільний Святвечір біля святкового вогнища молоді з’явилася приблуда. Бліда, в одній сорочці. Пішла хитаючись прямо на вогнище. Не дійшла, змахнула руками, страшно скрикнула і поточилася на зелену траву. Як заверещали дівки! Кинулася молодь під захист рідної стріхи, під світлі длані домашніх богів. Зібралися старші чоловіки, пішли на галявину прогнати мару. Та не знайшли там мари, тільки слабку хвору дівчину з льодяними руками, подряпану до крові, в подертій сорочці. Побачила насуплені бородаті обличчя, дужі руки з сокирами, рогатинами, вилами, скрикнула, закриваючи голову слабкими руками, і знепритомніла. Стара баба знахарка Слава нахилилася до приблуди, пошептала щось, похитала головою і наказала віднести дівчину до села. Знедолена, згорьована, видно, приткнулася тієї ночі до веселого вогнища, шукати заступу. Негоже гнати її – розгніваються боги, відвернуться від села. Так приблуда опинилася у Лісовичах.
Коли дівчина прийшла до тями, довго ще говорити не могла, все тоненько скрикувала і поривалася кудись бігти, водила дикими очицями, як звіреня, не давалася в руки. Бабка Слава поїла її зіллям, шептала, і хвора заспокоювалася, засинала на руках старої. Знахарка хитала головою і говорила односельчанам, що дівчина, мабуть, пережила таке горе, що стратила розум, а може, Лішук її заводив, чи Князь Звірів сватався. Але буде Заплутаня гарною ученицею старій Славі, як отямиться, і заступою Лісовичам, милість богів принесе. Селяни вірили знахарці і прийняли дівчину, хоча своєю вона не стала. Дивійкою прийшла, дивійкою лишилася. Боялися її, як боялися знахарку, як боялися всякого, на кому був слід Лісу та богів. Але не гнали з двору.
Заплутаня жила у Слави. Скоро вона вже не здригалася, коли бачила людей, але все одно трималася осторонь. Ніхто так і не дізнався, звідки родом Заплутаня. Не було на ній родових знаків, не було оберегів. Ймення теж не було, тільки прізвисько. На запитання вона не відповідала, з іменем у неї відняли і пам’ять. Взагалі, рідко з ким приблуда говорила, все тулилася до баби Слави... Старші її сторонилися, як і вона їх, а от дітям вона полюбилася – які казки розповідала Заплутаня! Діти заслуховувалися. Вона з ними інша була – і сама зовсім як дитина, як птаха довірлива, все щось їм щебетала...
Заплутаня часто співала, за роботою, на відпочинку, на досвітках. І хороше співала. Але на досвітках молодь її цуралася. Не хотіли хлопці любитися з дивійкою, ученицею знахарки, дівчиною без роду-племені. І батьки не радили. Доля їй була замінити Славу, служити людям, богам і Лісу. Тайне знання буде їй за нареченого, за малих діток... Навіть і не підходила до парубків Заплутаня. Та тільки часто ходив до знахарки сиротина Наль, і аж загорялися у дівчини очі. І не боялася ж його! Довірливим, прирученим звіреням йшла до рук. Та тільки, мабуть, по-жіночому лукавила, чи боялася його запалу, вислизала з його обіймів, бігла до лісу з палаючими очима...
Дівки ж боялися приблуду. А то й тихо ненавиділи: порушила вона їм Весільний Святвечір, не дала з хлопцями натішитися, вінки пов’язати; а може, й щастя їх подружнє відігнала, страхіття лісове... А якось на день Подяки Землі-Матінці , після вечорниць побили чужу, бо надто добре співала, аж деякі хлопці почали заглядатися, а особливо, помітили лісовичанки, майстер Наль. Певно, приворожити їхніх хлопців здумала Заплутаня, то хай не ходить, не задивляється на чужих наречених, хай знає, що місце їй у лісі з Лішуком, а не серед добрих людей...
Наль тоді відніс побиту до Слави, виходила її знахарка, але все ще слаба була Заплутаня... Мало в ній було життєвої сили, ярої руди. Прозора кров була, льодяна. Лісу служитиме...
З тієї ночі не ходила Заплутаня на досвітки, а й співала тепер тихо, щоб ніхто не почув, виплясувати й зовсім перестала. Тиха-тиха стала і дрижала, як осикове листя. Але люба вона, приблуда-сиротина, була Налю. Бачив біле личко, довгі попелясті коси, справні руки... Чув голос-дзвіночок. Схожі важкі долі бачив. Та й не відмовився б від помочі лісової царівни...
Прийшов до знахарки, довго з нею говорив, приніс з собою материну стару сорочку з вишивкою-оберегом, ще в материному дівоцтві шиту. Одів ту сорочку на Заплутаню та й дав їй ймення, як знахарка навчила, назвав Милавою.
Почував себе дужим коло дівчини, захисником, заступником від лихих людей. Люба була йому маленька Заплутаня. Горіла у ньому слаба кров, коли довірливо торкалася його руки її холодна ручка. Зігріти б її... Ех! Не зводьте з розуму, Ларо, Лелю ! Ех! Будь милостива, богиня, подателька сімейного щастя і любові, ясночола Ладо! Подаруй мені кохання Милави моєї... Ой, Милаво! Яка ж ти солодка! П’янка яка! Будь моєю ладою, Милаво!
А вона тулилася до нього, до ярого тепла, а вона щебетала у його руках, дзвінко, довірливо... І радів він коло неї. А як не бачив, то наче й сила жива з нього витікала. Ой, Милаво! Не зводь душу на дарма! Будь моєю!
Сох майстер Наль по приблуді-дивійці, не боявся сили лісової. А раз сказав Славі, що не житиме без дівчини, що це для нього відпустив її ліс, він її покликав, помітив біле личко серед темних дерев – і пропав. А вона, мабуть, почула його кохання, його тугу і прийшла. Це його любов вирвала Заплутаню у Лішука, вказала дорогу до людей. Це його любов підняла, коли вона хворіла, побита. Віддай Милаву за дружиноньку її рятівникові! Не роби молодому хлопцеві чорного діла! Та й Милаві добре за ним буде. Стане мужною жоною, родить діток, та й приймуть її лісовичани. Жінка вона, бідна, з розумом потьмареним, але не мара. А розум їй тепло його хати поверне, тепло його серця, його рук. Не пустить він до неї Лішука, звіриного Князя поборе, але врятує свою ладу. Може, мріяв він бути героєм, витязем-рятувальником занапащених дівчат, борцем проти темних духів, та не став, слабкої був крові. А Милава кров зробила гарячу, дужу. Добра буде Славі учениця, добра жона Налю буде.
Погодилася знахарка, довго говорила з Налем, вийшов він якийсь гарячкуватий, завзятий. Та й сторгував Милаву, приніс вено – товар свій. Любо буде старій Славі ходити по тайні трави, добре зело зберігатиметься. Домовилися справити весілля у День Срібла . Передали Милаві благу звістку – захвилювалася у дівчини кров, зашарілася вона, довго з Налем милувалася, та, як пішов він, стала неспокійна. Добре, стара Слава знала, як її втішити...
Згодом відпустила знахарка Милаву до жениха жити... щоб тепліше та спокійніше було благенькій у смутний Жовтодушкин місяць. Гаряча кров закоханого втримає дивійку. З Налем вона говорила, навчила, як ладу зберегти... Щоб не кинулася Заплутаня назад до лісу. Щоб не згадала Заплутаня, що було у неї інше Ім’я. Щоб не знайшла дорогу додому. Бо біда буде...
...Довго не було Наля. Дуже довго. Нікому було заспокоїти. Стояла Милава на подвір’ї на холодному вітрі. Смутна була. Думки чорними птахами билися в голові, мов у клітці. Дивні то були птахи, темні, страшні... І не могла вона вигнати їх з голови, і піймати не могла. Дрижала вся, хиталася, стискала голову, наче думала видушити потвор звідти. Та все поглядала то на дорогу, чи не їде Наль (Наль вмів проганяти птахів, і стара Слава вміла), то у далеке холодне небо (змилуйтеся над бідною, боги!), то у сам темний ліс. Рвалося у ній щось, туди, у ліс, витанцьовувати між деревами. Ні! Рвалося у небо. Але не могла вона літати. Не могла літати! Горло стисло. Вона хотіла кричати, хотіла вити від болю, але з-за зціплених зубів вилітало тільки сичання. Подивилася в небо дикими з туги очима. Чом воно таке жорстоке?! “Чом не рятує доню свою?! ” Доню?! Скрикнула. Рвонула до лісу, пересилила себе. Побігла в хату. Сяде там у червоному кутку, буде просити богів прогнати мару, прогнати лихих птахів, що її мучать. Хоч би Наль швидше повернувся додому. Він втішить її гарячими руками, людським ласкавим голосом... Ні, не втішить! Заколисає свою блажну ладу у кільці жарких рук, а вночі вона прокинеться, не з неспокою, а з страшної слабкості, наче з неї по краплі випивають душу. Лежатиме поруч з женихом, і їстиме тіло жар. Здається, почуває важкий ядучий дим, не може дихати, не може зрушити... вислизне на вулицю під холодний, але свіжий вітер... Ой, Леле! Помилуй! Нездоровий у неї жар. Гнилий. Звичайні дівки так і тануть від чоловічого запалу, вона теж танула, а тепер зле їй робиться... Не хоче вже жарких рук. Нічого не хоче. Закрити очі. Заснути. Розтанути у темряві.
Мабуть, не буде їй людського щастя. За що?
Можна піти до бабусі Слави, хай втішить свою названу онучку. Але йти до неї через ліс... Не дійде. Не стане сили пручатися Лішуку. І пощо кличе він її, а від голосу його так млоїть, а потім тугою береться і хочеться рватися з пут?.. Путами її тут тримають. Ой, Леле! Не забирай останній розум! А піти до Слави, хай опутає. Хай Наль опутає жаркими руками, солодкими речами, у клітку посадить з розжарених прутів, у задушливу темну хату без клаптика неба, але до лісу не пустить... Ой, “Радуйся прутьям, за то, что в груди” !.. Надіне кіку на голову – і пропаде вона для лісового Князя. Обом дружиною не бути – відступиться!
Милава стояла посеред натопленої хати і витирала холодний піт з чола. Важко дихалося, та в хаті було ще важче. Задихалася Заплутаня під Налевою стріхою. Обхопила себе обома руками, але не стрималася – вискочила на двір. Холодний вітер розвіяв темних птахів, але й жар з крові вийшов. Льодяна була у Заплутані кров, і не зігріти її Налеві...
Зробила кілька кроків до лісу, до своєї берези на самому краєчку, міцно обхопила руками, притислася чолом до посестри. Посестри?! Ой, Леле! Лихий наслав вітер, Ваюне , розвіяв думки... Смутного надув у голову...
Вона все стояла. І буря у душі почала стихати... Тільки щось тріпотіло у горлі... Знала: розкриє вуста – і вирветься на волю пісня, птахою зрине до неба, і частинка смутної блудної душі зрине разом з нею. Любо було б зараз слухати Милаву, та небезпечно. Від богів такий талант, такі пісні. Вони – дар, але й прокляття... ними засівали душі, щоб темрява завагоніла і породила зорі. Ними проклинали. Ними прирікали на щастя. Ними присипали Звіра. І могли збудити. Із ними йшли до шлюбу. До останнього перетину. На вогнище. На багряні голодні вістряки багнетів.
Могла Милава співати пісень з лісовичанками. І добре співала. Але...
Розкрилися вуста. Злетіла пісня...
Весела пісня, легка. Кружляла у танку Заплутаня, літала... Весела пісня, та лиха... Тільки блажні можуть так кружляти, тільки відчайдушні, тільки лісові духи... Легка пісня не трималася на землі...
Травушка расскажет мне о том, что случится,
Пропоет мне песню ночную...
Ляжет мне рассветною росой на ресницы,
Расплетет мне косу тугую.
Солнце взойдет в огне,
Позовет в дорогу далече,
Но не подняться мне,
Не лететь к нему да навстречу...
... Не скінчила Милава пісні, звіриним нюхом зачула Наля. Зупинилася, перевела подих. Але знала, що завтра піде до лісу, шукатиме відповіді... Ой, Леле! Або вона знайде свій розум, або знайде спокій під тонким льодом, серед темних вартових дерев...
Вона так і стояла із сльозами на білих щоках, коли повернувся Наль. Побачив її, кинувся, підхопив та поніс у хату.
– Ладо моя! Руки які холодні! Чого ж ти на двір пішла?
– Тебе так довго не було, – тихо сказала вона, блиснули опущені очі під довгими віями. Він і не помітив...
– Вибач, золотце. Пухнасточка моя! То ти мене пішла зустрічати, чекала, переживала... Ладо моя! Не дамся я ні ножу, ні звірю, ні лихому слову... А прийду до тебе, мила! Мила моя...
Він довго-довго цілував її жаркими вустами, тримаючи у кільці рук. Вона не пручалася, доки голова не почала паморочиться. Вислизнула.
– Сідай за стіл, ладо. Стомився, певно, у місті, на торгу. Перепочинь. Поїж.
Вона поставила на стіл ще гарячі страви, сіла навпроти. Поки він їв, вона щось щебетала про Лісовичі, про бабку Славу... Потім заворожено слухала про далеке місто, де ще жодного разу не була. Пломеніли її щічки, світилися очі. Але крадькома все поглядала у темне вікно. Завтра вона піде до лісу. Голова була, як зимовий ранок, ясна і холодна.
.........
Встала Милава вдосвіта, взяла коромисло, пішла по воду. Роззулася, щоб відчути під ногами студене тіло землі. Хай матінка поділиться з донею своїм холодом. Воду вона набрала швидко. Поставила у дворі. Зайшла до хати – натомлений Наль ще спав. Вона нахилилася над його чистим дитячим обличчям, – ой, Леле! – взяла місячний білий мак (була ж ученицею знахарки) та провела понад чолом сплячого – у глибокий сон поринув Наль. Не прокинеться, доки вона не розбудить... Ой, Леле! Але Милава сподівалася повернутися з лісу. Навіть думки смутної собі не дозволяла.
Умилася холодною водою, щоб прогнати хатнє тепло з тіла. Була боса і в одній сорочці, без вишивки та оберегів. Так і в лісі ніхто не почує, та й до сну Лішук готується. І до людей вона більше не належала. Дійшла до галявини, де вперше зустрілася з лісовичанами. Холодно було, хороше! Покрутилася по галявині, наче хотіла взяти слід. Але дуже давно то було... Тоді вона зупинилася. Довго вагалася, та варто було згадати чорних птахів та смутні сни у Налевих обіймах, як вона наважилася: заплющила очі і кинулася бігти. Світ за очі. Завів Лішук, хотів взяти за царівну? То й бери! Вона все бігла, аж ось перечепилася і впала на стилу землю. Повільно розплющила очі. Лежала на березі Лебединого озера. Не ходили сюди люди купатися, рибу ловити... Тільки на Весільний Святвечір приходили сюди жінки і дівчата, просили заступництва предків, милості берегинь і рожаниць у подружньому житті, у материнстві... А так ніхто з людей не тривожив озера глибоко у лісі. Бо він, сказували, належав лісовим царівнам, вельшинкам, альвам, мавкам ... А іноді й лебедині діви прилітали: берегині, дочки Неба, та валькіри , меченосні... Лебедині діви. Ті, що літають понад хмарами.
Щось стисло Милаві серце. Гірко-гірко заплакала вона, забилася чолом об тонкий лід, що вкрив озеро. Ой, Родане -Батьку! Кожної ночі снилися їй білі крила, а вранці прокидалася вся в сльозах... Може... ой, поможи, Батьку!... Вона нишпорила по березі. Не могла Доля так жорстоко пошуткувати, привести її дарма у таке місце... Може... Ось вона і найшла те, що шукала: білу пір’їну з лебединого крила, вмерзлу в тонкий лід. Видобула, зранивши пальці, і подивувалась, яка ж у неї чудна кров, не багряна й жарка, як у людей, а рожева, прозора, холодна. Ой, Батьку! Вона все притискала пір’їнку до грудей і заглядала в ясні очі Неба. Не злетіти їй до батька... Надто слаба у ній кров, щоб стати людиною, налитися плоттю, щоб земля тримала ноги. Але обважніло її тіло, не злетіти... Не було білих крил, тільки пір’їночка, одна-єдина! Не пам’ятала вона свого імені... Нічого не пам’ятала! Крім польоту... Заважка була від краплі рожевої крові для неба, залегка для землі... Теліпалася між ними, як ниточка, під жорстоким вітром. І не було їй покою! Ніде не було покою...
Згадати б своє ймення... Бо без імені нема й душі. Доки зватиметься Милава, буде тут, в Налевій хаті... Ні! Не буде... Немоглося їй у людській хаті. Недостатньо Налевої жаркої любові, щоб наповнити небесну легкокрилу дочку ярою рудою і плоттю. Не може вона прижитися у людей. В ліс бігтиме. Може, як повернуться сестри, позвуть з собою...
“Доля в неволе прекрасна, доколе птичка не вспомнит взмах.” Не житиме вона з Налем. Приманив її до людського вогнища, але не втримає... Не стане сили.
Знайти б свої крила, згадати б своє ім’я...
Повернула до села. Час вже будити Наля. Хіба він винен, що закохався у лебедину діву?
Зайшла до хати, і важко тисла стріха на попелясту голову. Заходилася коло печі, і жар дурманив, не давав дихати... Нарешті, розбудила нареченого. Здивований був Наль, що так довго спав. Сплячи, добра не наживеш. Але нічого не сказав – побачив смутну свою ладу, і закололо йому серце.
– Що з тобою, пухнасточко моя? – спитав він, обняв, а вона аж помертвіла у його обіймах.
– Відпусти мене, – ледь не заплакала.
– Милаво! – скрикнув він та ще міцніше притис до жаркого серця, а їй здавалося, що вона – тендітна сніжинка, яку піймали на гарячу долоню.
Тане-тане льодова красуня, яку піднесли до вогнища... Скоро стане тільки маленькою калюжею на підлозі...
– Я не Милава, – слабкий уже був її голос, танула вона, кинута у горнило його любові, і пручалася.
Вирвалася, побігла геть. Він кинувся слідом, але зупинився: слабкий був, щоб бігти за коханою по студеній землі. Заходився одягатися. Глянув: до знахарки побігла. Полегшало – не відпустить її стара.
Бігла Заплутаня, легко ступалося по холодних грудах. Здавалося, якщо розігнатися, то можна і злетіти... Ех! Батьку! Злетіти! Але ні, важким було зігріте Налем тіло...
Аж тут трафила вона Желана, молодшого сина Соколика, славного лісовичанського мисливця. Прудкого хлопця саме послали спішно по знахарку: сестра його, Ласунка, сильно порізалася, хай стара Слава заговорить кров... Все це наляканий хлопчисько аж вистрілив прямо у Милаву і заплакав. Вона на мить торкнулася його холодною рукою – і він заспокоївся.
– Біжи по бабусю Славу. А я піду до Ласунки. Все буде добре, – всміхнулася дивійка.
Хлопчик схлипнув і побіг далі. Він навіть не помітив, що Заплутаня була в одній лише сорочці. Повернула Милава від знахарки до села, мов вітер, побігла – полетіла до крихітки Ласунки, пам’ятала дівчинку, що так любила сидіти у неї на колінах і слухати дивних байок.
Й не помітила Милава, як влетіла у Соколикову хату. Заступила їй спершу дорогу бліда Ласунчина мати, та впізнала Славину ученицю, пустила до дитини. Мабуть, крихітка Ласунка якось дістала батьків мисливський ніж і схотіла побавитися, але страшно поранила ручку, так і заструменіла гаряча кров. Зараз батько затис рану, щоб не витікало з любої донечки життя. Схилилася на блідою дитиною Милава, взяла маленьку ручку, зашепотіла. Кров послухалася, згорнулася. Скоро й сліду не залишиться. Погладила Ласунку по голові – дівчинка і заснула міцним здоровим сном на батькових руках. Поклали її на печі, загорнули у хутро. Прокинеться дитинка здорова, весела. Тільки тут захиталася заслабла Добровзора, Ласунчина мати, розкраяла материнське серце доньчина біда. Жилу життя порізала крихітка, материна радість. Соколик підхопив дружину, обняв. Вона заплакала у його руках, заплакала з полегшення. Що було б, якби не прибігла блажна, знахарки учениця? А Добровзора ще думала, чи не дарма вони прийняли приблуду, може, вона – лісова царівна, а може, й вейла – наведе на село біду. Повернулася вона до Милави, кинулася руки цілувати. Заплутаня відняла руки, зрошені гарячими материнськими сльозами.
– Ну, годі вам вже. Все з маленькою добре. Заживе до весілля – й сліду не залишиться. То був сон лихий, – говорила вона, обнімаючи змучену матір, заспокоюючи ясним холодом рук.
– Це боги тебе послали, Заплутане, – сказав Соколик. – Ніколи помочі твоєї не забудемо. Ніколи! Присягаюся!
Нарешті, Милава встала, негоже було відмовитися – і вона взяла дороге лисяче хутро. Вже пішла до дверей – і тут помітила понад одвірком трави, а одна з них, попеляста, як її волосся, ой як же пахла! Простягнула Заплутаня руку, погладила тоненьке стебло... Ніколи не бачила вона цієї трави... Ні, бачила! Знала вона цей густий аромат, та не могла згадати імені.
– А як звуть цю траву, ласкава хазяєчко? – спитала Милава і зашарілася.
– Це Лиха трава, – Добровзора аж посміхнулася, коли побачила, як дивійка приласкала стебельце. – Вибач нам, Милаво. Все ми думали, чи не Лішук тебе послав до нашого села, хоче ліс захопити людське житло. Але... лішачиха ніколи б не торкнулася Лихої трави. Всі духи її бояться. Тож,певно, що ти людська душа.
Зле зробилося Милаві, захиталася. Аж перелякалася Добровзора, що тяжко вразила дорогу гостю, пригорнула, посадовила на лавку... витирала солоні сльози... Ой, Лішаче, краще б ти звів мене у болото, ніж на Лебедине озеро, краще б ніколи не випускав! Ой, лихий Ваюне, пощо звів з розуму, пощо насилав ті дикі видіння про високе небо, про дужі крила...
Такою, в сльозах гарячих, і знайшла свою ученицю стара Слава. Затримав знахарку Наль, що саме прибіг до її хати в пошуках своєї лади. Як же вони занепокоїлися, що Милава побігла до лісу! І як тепер зраділа Слава, що учениця була у людській хаті, що тепер визнали її за людське сім’я... Певно, тепер всі дізнаються, що Милава врятувала Ласунку, не злякалася полину. Приймуть її тепер поміж себе лісовичани. Боятимуться, як знахарку, але й поважатимуть. І ніхто не підніме на неї руки чи заговореної сталі. А як стане мужатою жоною... Пустить тут коріння приблуда, приросте до села, до хати, не втече до лісу...
Повільно повела Слава Заплутаню з Соколикового двору до її дому, до Налевої хати... Ой, Ваюне, пощо не даєш душі спокою?! Пощо насміявся з блажної?!
...Смутний і потемнілий чолом, сидів Наль у холодній хаті. Побачив Милавушку свою – затріпотів весь, простягнув несміливі руки... глянув на Славу.
– У Ласунки вона була, твоя лада. Не хвилюйся. Стріла Желана коло мого порога та й побігла. Добра з неї знахарка буде... І люди не забудуть, як дитяче життя порятувала, – стара посміхнулася Налеві і передала йому наречену.
На обважнілих ногах пішла до нього Милава, похилилася на плече смутною головою... Стис він її в обіймах, зацілував гарячими вустами, аж у голові запаморочилося... А може, так і повинно бути? Казали ж дівчата на досвітках, що тануть від парубочих обіймів. Ось і вона тане – все вірно... Може, то їй з незвички погано? Та й любить її Наль, а до інших не такі чоловіки ласкаві, можуть і прикрикнути, і замахнутися... І як же вона може Наля кинути після його доброти? Взяв її без роду-племені, нареченою до хати привів, догляда за нею... Як же вона кине його – зів’яне з туги... Мовчки обвила Милава Наля тонкими холодними руками. Людська у неї душа, а все у небо поривалася... Але не літають люди. І негоже їй йти проти божого порядку. На землі її місце, за людьми ходити, за чоловіком, за малими діточками... Не літати їй! То Ваюн-пересмішник навіяв неладні сни. То все її байки! Байка – байкою, а життя... Ох! Літатиме, може, ще у снах, та в яві знатиме, що не з нею то було, вона-бо по-людські ходить, по землі.
З того дня не тікала більше від Наля Милава, поралася коло хати, ходила до односельчан, учениця знахарки, заступа у біді. Тільки ще рідше тепер співала, навіть і байок не розповідала, бо смутна душа робилася від тих оповідок. Не збулася її байка... Якась мовчазна стала і ще сильніше зблідла. А бувало защебече з Налем та враз задумається і сидить вже тиха-тиха. Хвилювався, бувало, Наль, але бачив, що поруч його Милава, нікуди не тікає, та заспокоювався. Нічого, одружаться, заведуть діточок, то й посвітлішає мила, ніколи їй буде смутні думи думати коло чоловіка, коло родини, хати, поля, знахарських обов'язків... А може, то вона від холодного темного неба така смутна? Жовтодушкин місяць – сонце старіє, помре скоро. Всі трохи аж темнішають з лиця, все шукають, чим розважити душу, розігріти кров, щоб не пустити серце грудами застигнути. А він, Наль, і розважить свою ладу (він вже ж вірно її чоловік!) на теплій печі та жаркими вустами. Невже не зігріється, не зрадіє тіло?
Вона все дивилася на нього темними очима, наче не розуміла. А він обнімав все міцніше, цілував, шепотів гаряче прямо у вухо... А їй здавалося, що вона задубіла, заніміла, заклякла, що вона – це важке холодне тіло, яке час класти у труну, що думки покинули голову, що душа хоче відлетіти... І як же важко їй дихається від його поцілунків, як тисне на неї важке його тіло... Думки були мляві, ледь ворушилися у важкій голові. Голівоньку їй напекло. Палило тіло... Тупо дивилася вона на Наля, не розуміла, чого так на неї тисне, як кам’яна плита, чого так душить. Аж тут він задер на ній довгу сорочку, торкнувся жар білого тіла. Задрижала Милава, вигнулася, наче хотіла скинути з себе важку брилу, дикого звіра, а він наче зрадів, ще палкіше почав цілувати... Ой, батьку! Погано! Погано! Пусти мене! Дим закутував її голову, жар обступав льодяне тіло, поганий жар, гнилий, танула Заплутаня, заблудила у диму... Страшно закричала, рвонула від жару, від Наля... А він, мабуть, сп’янілий був від любощів, кинувся за нею, повалив на лаву. Вона ж дружина йому, він її любить... Хай не стидається! Хай не зводить його з розуму хмільною красою!
– Милаво! – увіп’ялися в неї його губи, як п’явка, виссуть її смутну душу.
Знов закричала Милава. Страшні чермні птахи з димними крилами кружляли в голові, билися... Ой, боляче! Пусти! Впала вона на підлогу і вже не встала. Лежала, така біла, аж прозора, тільки люто горіли на блідому обличчі щоки, важко здималися груди, як в останнє.
Аж тут опритомнів з хмелю Наль. Страшно йому зробилося. Невже занапастив ладу? Обережно поклав її на лаві та кинувся до старої знахарки Слави, вона завжди знала, що порадити, дасть пораду і тепер.
Прибігла стара і аж побіліла, коли побачила у жару свою лісову царівну. Гнила гарячка поїдом їла Заплутаню. Ой, Соколе-батьку, чи видужає?!
...Довго не вставала заслабла Милава, все марила... Ходила за нею тривожна знахарка, спав з лиця майстер Наль, злякалися лісовичани... а Милаві снилися сни. Де було у неї інше ім’я, де були і дужі білі крила, і високе синє небо, ласкаві батькові очі, і сестри у чарівному танку на Лебединому озері. Звала їх Милава, але не чули вони її... Бо загубила вона десь білі крила, бо забула своє ймення... І було лісове вогнище. Вона знала, там люди. Віяло від них теплом життя, ярою рудою, хмелем. Манило це тепло діву, хотілося погрітися біля людського серця, а потім треба злетіти до батька і розповісти, як живуть люди, як шанують вони Небесну Правду, чи світлим вогнем серця горять... А один був коло вогнища трохи сумний, але як палало серце, яким дивним хмелем віяло! Пішла до нього біла діва, погрітися, розважити його сум небесними очима. Покинула вона веселих сестер... Ой, Родане-батьку! Обступили її темні тіні, кружляли чорні птахи, страшний зойк рвав душу тонку... Яку ж несправедливість вчинили тут люди, що не виправило ще Небо, що страшно краялася чужа невпокоєна душа?... Ой, Батьку! Боляче! Гнилий жар у тілі, чіпкі руки рвуть шкіру, струменить гаряча кров, холоне, усотується у землю... Рвонула діва від лихих тіней та десь згубила білі крила, не стало сили злетіти, не чули її сестри... А чи були у неї сестри?.. Не пам’ятає! Рвонула з темряви на світло святвечірнього вогнища, на тепло... Святий вогонь не дав тіням підступитися... Та тільки не стало у діви пам’яті, не стало розуму...
І тепер лихий жар палить тіло, чіпляються гарячі пальці... Де її крила? Злетіла б до неба. До ясної сині. Холодна її кров, чом напоїли її лихим вогнем? Палить тіло само себе... Палить людський хміль... Палить туга за небом. Відлітає душа, горить, хоч так досягне неба, хоч так впокоїться. Попелом легким стане, вітер розвіє, може, до неба донесе, а може, проросте травою... А в тілі не втримається... Не житиме на землі... Не житиме без крил, без Імені... Відпустіть додому, пташечку у небо. Не творіть лиха, не тримайте гарячими путами... Ой, зле! Тане тіло у вогні, стати їй попелом, хоч так із Батьком возз'єднається... Ой, боляче!
...Марила Милава. Стара знахарка стояла над нею і не могла зарадити. Не йняла лісова царівна людське тепло, гірше палала, аж попеляста стала з лиця... Ой, що вони наробили! Згубили білу діву...
– Налю, де її крила? – стомлено сказала стара. Мабуть, доведеться відступитися, відпустити білого лебедя.
– Не дам! – скрикнув Наль. – Не пущу! На землі зостанеться, зі мною!
Страшна зробилася знахарка Слава, стояв за нею великий Ліс, давня тайна сила. Не людині боротися!
Скрикнув Наль, але не відступився. Палила його люба-трава, занапастила його Лара, сам себе занапастив завзятістю своєю. Кинувся до ларя, рвонув звідти розшитий оберегами білий міх з тонкого полотна – аж піднялася з лави Милава, простягнула руки – та й кинув міх у палаючу пащу печі. Закричала знахарка, осіла на підлогу, землиста лицем. Закричала Милава, страшно, як звір з смертельної туги, та повалилася назад на лавку, біла-біла, як нежива. А потім страшно запалало дівоче тіло гнилим вогнем... Більше не підніметься...
– Що ти наробив... – придушено сказала Слава. – Не житиме Милава твоя. Якщо і витягнемо з неї гнилий жар... Недовго живе безкрила берегиня. Якщо зараз не згорить живцем, то потім у воду кинеться, в Лебединому озері втопиться...
– А казали, бабо, цьому можна зарадити! – тут тільки злякався Наль.
– Може, й можна, – похитала знахарка головою. – Якщо диво станеться...
Мабуть, то боги потурбувалися про свою доню, мабуть, то Милавина доброта їй луною повернулася, бо до Налевої хати прийшла крихітка Ласунка з тривожною своєю матір’ю. Знали лісовичани про Налеве горе, про Милавину біду... Не могла Добровзора не віддячити Милаві за свою порятовану доню. Може, хоч так вдасться розрадити, може, хоч так відступиться лиха Мара?
А у печі ізходили попелом лебедині крила, а на лаві тихо стогнала з жару дивійка-байкарка, ставала прахом її душа, а над нею стояв її наречений, мимовільний вбивця... І підійшла до Милави крихітка Ласунка з світлим серденьком, і дістала вона з маленького мішечка пахуче стебельце...
– Кажуть, Лиха трава відганяє мару, – тихо сказала дівчинка хворій – може, почує?– А мати казали, що раз потягнулося до тебе попелясте стебельце, як до рідної. Невже, не допоможе?
Аж пополотніла Слава, але змовчала... Сказала б хоч слово, надто багато треба було б пояснити смутним сельчанам... А Ласунка вложила Лиху траву у гарячу Милавину долоню та піднесла до обличчя. Вдихнула хвора повітря, вдихнула й сильний дух Лихої трави...
І здалося діві, що розступилися лихі тіні, опало гниле вогнище, аж рвонула вона з останніх сил, туди, туди, де так рідно пахне попеляста трава, як же її звуть... Вкрило її сильне зело, сховало від страшної погибелі... Який же дух у Лихої трави! Ой, Лиха травонько, що ти наробила? Як же повірила вона тоді, що земна у ній душа, по землі й ходитиме... А не жилося в тузі, і не співалося безкрилим птахам. Ой, Лиха травонько, чом же не можу згадати твого імені? Ой, Лиха травонько, вкажи дорогу до рідного дому, ти-бо домом пахнеш! Ой, Лихе зело, чом так пізно я згадала твій дух, коли вже вкрив вогонь... Нема ходу... Лихе зело! Запах рідного дому. Лихе зело! В душі моїй проросло...
Аж посвітлішала Милава від полинового духу, рівніше задихала, жар почав відступати під чарівними лезами Лихої трави.
Ласунка сіла поруч з хворою, погладила по чолу...
– Може, тепер видужає... Видко, як у байці, посестра їй Лиха трава, гіркий полин... Видужуй, Заплутяночко! Хто ж байок баятиме? Діточок рятуватиме? Порядок небесний триматиме?
Ласунка поцілувала хвору дивійку у чоло та все хотіла лишитися у її постелі. Але мати не дозволила. Мала ще Ласунка, аби сама не занедужала... З Милавою її наречений посидить-повартує, знахарка Слава жар викачає... Але пішов шепоток у селі, що бабка стратила милість богів і Лісу – пішла від неї колишня сила...
...Милава ж наче почала видужувати. Все ще не вставала з полатей, але вже не марила. Скоро вже розмовляла з Ласункою, що приходила кожного дня посидіти коло ліжка своєї сестри, так тепер називала Милаву. З бабою Славою хвора теж перекинулася кількома словами. А з Налем, ні, не говорила, здається, і не бачила нареченого: він тільки в хату, а вона знов спить... А може, й не спить, хто знає лукаву жіночу душу... Хто знає нелюдську душу берегині? Наль, якщо й відчував, що відгородилася від нього кохана, то не сказав і слова. Тільки ходив якийсь темний та затятий. А якось, стомлений мовчанкою та очікуванням, хотів розбудити Милаву, але зупинила його стара знахарка. Позвала в сіні поговорити... Скоро вони пішли до Славиного дому, наказавши Ласунці пильнувати хвору.
Як тільки вони пішли, прокинулася Милава, побачила поруч вірну Ласунку, зраділа, посвітлішала... Але вже за мить повернула голову до вікна та все вдивлялася у клаптик неба, і очі у неї були, як у горлиці з підтятими крилами... Ласунка все не наважувалася розпитати Милаву. Що як питання роз’ятрять рани? Здавалося, між Милавою і небом у вікні тонка струна, що протяжно, тужливо бриніла. Не стало сили слухати. Нестерпно було мовчати далі.
– Хочеш, я байку тобі розповім? – спитала мала невпевнено.
Милава повернулася до своєї маленької посестри, слабо посміхнулася.
– Розкажи. Тільки сядь ближче.
Ласунка сіла в головах у Милави, поклала їй руку на чоло, замислилася...
– Ну, давно то діялося. Ще боги молоді були. Жив серед людей один парубок. Хотів оженитися, але не знаходив собі хорошої дружини серед місцевих дівчат. Уже й не сподівався на кохання. Уже збирався одружитися з однією, що все за ним припадала, а чи з тією, що давали за нею хороший посаг... Але не міг вирішити, чи без любові не хотів. Пішов він до знахар... я місцевого. А знахар і дав йому чарівне зело. Зело те зветься люба-трава. П’янке воно, те зело, сильне, дурманить голову, розпалює кров, а головне, викликає воно жагуче кохання. І ніхто не може йому опиратися. Отаке було зело... Та тільки з одчаю можна було просити у нього кохання... Бо не буде в ньому небесної чистоти. Вогню багато буде, але душа може згоріти... Ну-от, було велике свято. Парубок думав накинути оком на якусь дівчину на гуляннях молоді та й узяти за жону... Але як йшов він на свято, то проходив по краю лісу, а вечір же був чарівний, духи зліталися... Побачив він між деревами надзвичайної вроди дівчину. Та й уразив його Лелів трунок у саме серце. Згубила його гаряча кров, хмільне зело люба-трава... Здогадався парубок, що то не людська дівчина, що у лісову царівну він закохався, пішов до знахар... ря, щоб той розрадив його: не житиме хлопець без своєї царівни, нехай знахар допоможе поєднатися із красунею, зловити духа, бо це ж знахареве зілля його згубило. А знахар, бачив він свою вигоду, тож взявся допомогти зачарованому. А треба сказати, що якщо оселиться серед людей велешка у людському тілі, спарована з хлопцем, то буде те село процвітати, родитиме там славно, хвороба, чи лихо, чи мара не підступиться – заступою буде велешка свому новому дому... Якщо ізловити берегиню-рожаницю та втримати серед людей, дати руди в прозоре тіло, то щасливої долі будуть жителі... Тож, певно, що бачив знахар вигоду. Допоміг парубкові... Царівна ж сама прийшла на дух людської ярої руди, на гаряче серце, розпалене зіллям, та, мабуть, що лихе сталося з нею, заслабла була... Лишилася у людській подобі у селі. А що втримати її треба, то пішов знахар на галявину, де лісові царівни збираються... Якщо велешка прийняла людську подобу, то десь має бути її віночок чи хутро . Якщо ж тримати у себе велешкин віночок, то без нього вона не втече до лісу, а там і приросте до села, до парубка... Але не віночок знайшов знахар, а біле лебедине пір’я – берегиня прийшла на людський вогонь. Зрадів знахар своїй вдачі, взяв пір’я та віддав парубкові, наказав сховати, бо доки у нього її крила, не вільна берегиня його покинути. А ще її іменем прив'язали: дали їй людське ім’я замість небесного. Доки ним зветься, залишиться людиною... Тож зосталася берегиня з парубком, але не було їй щастя. Лебедині діви не велешинки: велешка хоч і дух, але лісовий, землі тримається, хоч лісу, хоч поля, а берегиня – небесне створіння, не може вона на землі жити, тісно їй, душно, у небо берегиня рватиметься. А що нема крил – помре з туги, бо довго берегині безкрилі не живуть: не більше трьох років, а потім у воду кидаються, а чоловік весь вік тужитиме, скнітиме за любою, і вік його буде короткий... Знали про це і знахар, і парубок, але не хотіли відступитися... Знав знахар, чим можна лебедину діву прив’язати сильніше крил: кров у берегинь – холодна, прозора, як небесна синь, як свіжий вітер, як місячне сяйво, а щоб до землі її прив’язати потрібна гаряча кров, людська. Велика в ній сила – вогонь життя. Але слаба була у парубка руда, не вистачало їй вогню, щоб берегиню втримати, віддасть свій вогонь – сам довго не житиме... Навіть і люба-трава, що кров розпалює, не допомогла. Наказав тоді знахар віддати берегині її крила, але хлопець так її кохав, що потьмарився йому розум: ослухався він знахаря... А що ж діва – поки минула осінь, за нею й зима пройшла, а берегиня з кожним днем все більше скніла, з лиця спадала, аж надійшов місяць Видри, вода зламала льодову товщу, а діва й кинулася у бурхливу річку, стала і сама вільна, як вода... – замовкла на хвильку Ласунка, наче хотіла щось додати, аж помітила, що як задерев’яніла лежить на лаві Милава...
Схилилася дівчинка до сестри, заглянула у вічі, глибокі та темні, як нічне небо, тільки уламки місяця блищать, скрикнула, обняла... Милава посміхнулася, погладила Ласунку прозорою рукою.
– Гарну байку ізбаяла, сестричко. Дякую. Сама, чи хто навчив?
– Почула я її, – Ласунчин голос стенувся. – Підслухала... Баба Слава з майстром Налем розмовляли у сінях, доки ти спала, а я... – Раптом дівчинка глянула на Милаву, а очі були гострі та темні. – Чи це зовсім не байка, сестро?
– Може, й байка. Та тільки збулася вона...
Знов скрикнула Ласунка, кілька сльозинок покотилися круглими щічками...
– А чи можна щось зробити? – спитала дрижачим голосом.
– Можна, маленька, – на диво, Заплутаня посміхалася, наче з неї якесь закляття зняли. – А що, правда любою-травою кров розпалювали?
Заплутаня повільно підвелася, сіла. Повела головою, принюхуючись.
– А пахне та трава хмільно, тривожно... – відгукнулася Ласунка тихо.
Раптом Заплутаня пошарила собі по грудях, під сорочкою, видобула оберіг – мішечок на тонкій поворозці, принюхалася – та й відкинула від себе, наче отруйну змію. Понісся по хаті дивний дурман. Схопилася з лави Ласунка, підняла мішечок з любою-травою та й кинула за поріг.
– Аж легше дихається тепер, – сказала Заплутаня (і не називатиметься більше Милавою), посміхаючись. – Тепер знаю, любу-траву мені у питво моя бабуся додавала... Що ж вона наробила? Наче їй потьмарилося... Все на краще сподівалася, все думала, житиму, як людина... Знай, Ласунко моя маленька, часто людина бачить тільки те, що хоче бачити, вірить у свою правоту так, що не помічає помилок, най великих, най страшних...
Ласунка стояла посеред хати, аж тут повернулася до Заплутані і очі її засяяли:
– Може, пошукаємо твої крила, доки не повернулися... – вона не договорила, побачила, як страшно пополотніла її знедолена сестра, хитнула головою, але встояла. Тільки страшні у неї очі стали, наче вже однією ногою в могилі.
Кинулася до неї Ласунка, але Заплутаня її зупинила.
– Подивися у ларі під вікном, люба. Там має бути ще не вишивана сорочка.
Шпарко заходилася Ласунка шукати. Знайшла, розгорнула – і білим човником-чайкою попливла на підлогу лебедина пір’їна. Ласунка дивилася на неї широко розплющеними очима, потім обережно, навіть благоговійно, подала Заплутані. Та мотнула головою.
– Це все, що лишилося від моїх крил, Ласунко. Візьми її собі, прошу, вона буде тобі найсильнішим оберегом.
Ласунка притисла пір’їну до серця, сльози заструменіли обличчям.
– Але як же ти тепер... А чуєш, біжи до лісу! Ти йому не чужа. Він тебе сховає. А як прийде весна (ти тільки дочекайся весни!), повернуться твої сестри, заберуть тебе з собою. У тебе нові крила будуть!
Заплутаня глянула на піч, на Ласунку, у вікно, назад...
– Я піду до лісу, але не чекатиму весни...
Заплутаня, як була, в одній сорочці, пішла до дверей, та швидка Ласунка її перехопила, стисла холодні руки.
– Не хвилюйся, сестричко, – Заплутаня безхмарно посміхалася. – Подивися, скільки батько наніс мені лебединого пір’я, першого чистого снігу...
Ласунка теж глянула у вікно, посвітлішала, але схопилася:
– Зажди, сестро. Вдягни краще не вишивану сорочку. Замість Милавиної. І ще... – поки Заплутаня перевдягалася, Ласунка перебрала трави попід стріхою, над дверима, коло лави та сплела віночок із тієї рідної, попелястої, Лихої трави. – Візьми. Виручила тебе Лиха трава, заступила один раз, захистить у другий. Вона ж тобі посестра...
– Вона домом моїм пахне... – прошепотіла Заплутаня, нахиляючись, щоб Ласунка сама наділа їй віночок.
Дівчинка міцно обняла старшу свою сестру та заплакала у неї на грудях...
– Не треба, маленька. Я ж з тобою. Я завжди з тобою. Я тебе з неба бачитиму. Спитаєш поради, чи просто покличеш, хіба не відгукнуся...
Ласунка знов обняла Заплутаню-берегиню та посміхнулася крізь сльози. Вийшла за поріг лебедина діва, потягнулася до неба, здалося, то батько пестить свою доню, білими сніжинками обнімає... Сховала Заплутаню біла завіса, відрізала від світу людей... А Ласунка все стояла на порозі, проводжаючи в дальню путь свою дорогу названу сестру...
... Наль увійшов у хату скоро, як пішла його Милава, віяло від нього важким духом люби-трави, палали очі, горіла йому кров... Раптом побачив він на порозі Ласунку. Та подивилася на нього гіркими недитячими очима.
– Навіщо ти спалив її крила? – спитала вона і, перш ніж він встиг все зрозуміти чи зупинити її, побігла геть. Назад до села, додому...
Наль п’яними очима обвів дім... І страшно, дико завив... Метнувся по хаті, забився головою об стіни... та побіг до лісу. Може, ще знайде свою Милаву, зупинить, врятує... Як вона могла? Свого блага не розуміє. Що то значить потьмарений розум... Нічого! Він її врятує! Вона йому ще дякувати буде!
Падав густий лапатий сніг. У лісі стояла тиша, зимовий спокій пронизував все навколо. Вона стояла на галявині, наче й не тікала, наче, навпаки, віддано чекала на зустріч із ним. Не вірячи в свою вдачу, зробив кілька кроків вперед, та зупинився – наштовхнувся на невидиму стіну, що тепер відділяла його від коханої, чи відділяла завжди, а він тільки зараз помітив... Прозоре обличчя з темними западинами очей... “Два озера боли на бледном лице... ” Розплетене довге волосся, рясно вкрите сріблясто-білим снігом... Плащ заметілі за спиною, плащ-крила... Лебедине пір'я розлітається в повітрі... Лебедине пір'я боляче колить його шкіру, палить холодним вогнем. Лебедине пір'я, яке він кинув у піч. Лебедине пір'я, яке він хотів знов спалити, жаром люби-трави та свого кохання... Вона стояла у вихорі снігу на межі двох світів. Вона не належала людям... Але ще не пішла, тож у нього є можливість... І він скористається нею! Він зробить все, але не дозволить їй зробити останній крок! Його Милава не належатиме лісу! Він рвонувся до неї, а вона аж завалилася назад. Сильний порив вітру змусив Наля відступити. А Заплутаня провела долонею перед обличчям, наче хотіла відігнати примару, розвіяти важкий дух люби-трави. Нахилилася, зачерпнула снігу і сховала у сніжинках обличчя, обпалене гнилим жаром. Не хмелем тепер пахло, а гіркотою Лихої трави, рідним домом. Не піддасться дурману!.. Подивилася на колишнього нареченого...
– Вибач мені, Налю. Хороший ти хлопець, але тобі гаряча дівчина потрібна, з людським духом, з червоною рудою, тебе самого зігріти... А за мною себе стратиш, Налю. Мені не буде місця під людською стріхою... Хочу піти. Обіцяй, що не підеш за мною, – вона на мить замовкла, прискіпливо глянула на нього, глянула благально...
Він зібрався з думками.
– Ходімо додому, Милаво! Люба моя... Ти замерзнеш у лісі. Знов твоя хвороба повернеться. Ходім, прошу тебе! Там усі тривожаться за тебе... Відігрієшся коло печі, у моїх руках – глядиш, відпустить тебе мара... Лішук до сну готується, не зватиме тебе більше... Чуєш, Милаво? Ходім! – він простягнув до неї руки, але новий порив вітру не дозволив наблизитися до жаданної.
– Здається, ти зовсім не чуєш мене, Налю, – у діви був холодний прозорий голос, з легкою полиновою гіркотою. – Я не повернуся до твоєї хати, бо справді йду додому. І дім мій не у Лісовичах, ніде на землі. І ти знаєш, що це не мара. Що я не відігріюся. Що хвороба моя була не від Лішука, а від люби-трави. Ти знаєш, що я берегиня, Налю. Відступися – відпусти мене додому...
Він перебив її:
– Ти людське поріддя, Милаво! Не дозволяй з розуму себе зводити! Дозволь, я відведу тебе додому! Я врятую тебе, Милаво! Довірся мені!
Вона змахнула рукою.
– Який ти затятий! Тобі так хочеться вірити, що я людина... А як же мої крила, Налю? Забув, як спалив їх?
– Ну, спалив! Я ж хотів порятувати тебе, Милаво! Повернути до світу людей! Якщо ти залишишся зі мною, ми поборемо твоє прокляття: не будеш нежиттю, людиною станеш! Я зроблю це для тебе, Милаво! Я зроблю для тебе все! Чуєш? Я рятую тебе! Ти була колись людиною, мила моя, Милавонько! Кажуть, тринадцяту вілу обирають із загиблих дівчат... Ти дівчиною була! А я допоможу тобі знов нею стати! Ти ж і сама хочеш! Я знаю, ти хочеш! Бути серед людей, а не носитися вслід за вітром, без роду, без дому, без любові... Я тобі дарую визволення, Милаво! Я тобі дарую любов! Ніхто більш для тебе такого не зробить, тільки я! У тебе тепер нове ім'я, буде новий дім, нова родина... Я подарую тобі нову пам'ять, подарую людську гарячу кров... Навіщо тобі крила, якщо у тебе є наше кохання?
– Я не просила мене рятувати!.. Налю, я ж не загину без крил: душа до неба рватиметься, доки не відлетить! Навіщо ж ти мене губиш? Якщо любиш так...
– Я не дам твоїй душі відлетіти! Я не пущу тебе!.. Ти нічого не розумієш, Ваюн забрав твій розум: я – не погибель твоя, я – твій рятівник!
Віла довго мовчки дивилася на нього... Потім пішла геть...
– Вибач, Налю... Дякую за ласку...
За її спиною тріпотіли білі крила... Ні! Йому здалося! Вона людина! То ліс їх водить!
– Милаво! – він хотів кинутися слідом, але був слабкий: не стало сили бігти далі крізь снігову завісу, тож він просто йшов слідом за нею, кроків за десять, та плакав, кричав, звав, просив, проклинав, погрожував, знов плакав... – Добре, йди, Милаво моя, життя моє, йди! Будь щаслива у високому небі серед легкокрилих дів... Але як же я?! Я ж загину, якщо ти підеш, я ж заскнію, доки Мора не прийшле по мене місячну колісницю... Вона милосердніша, ніж ти... Ні, не дочекаюсь я колісниці, а втоплюся у Лебединому озері... І не знатиме моя душа спокою... А ти, як повернешся весною, чи згадаєш? Чи поплачеш наді мною, бо це ти вкоротила мені віку... Ти! За що невинну людину вбиваєш лихою смертю? Діво справедливості? – він вже не міг йти, тож опустився прямо у сніг та плакав. – За що ти мене губиш, Милаво? За те, що я полюбив тебе всією душею? Ладен був заради тебе на все! Не віла ти! Вейла лиха!
Вона зупинилася. Його голос притискав до землі, у голові шуміло, тіло ломило жаром... А ще сильніш пекло почуття вини... Він же правий! Він так її любить! А вона відповіла на це чорною невдячністю! Вона, лебединокрила діва справедливості, прирекла його на смерть... Як вона може?! Бідний, знедолений парубок вперше в житті відчув себе щасливим, а вона, замість вчинити справедливо, віддячити за довгі роки бідувань, забрала у хлопця розум, забирає тепер саме його життя... Гарячі сльози струменіли по щоках, і розходився тілом пекучий біль, і танули від жару тонкі снігові крила... Не злетить вона на небо! Не гідна вона неба! Не гідна!.. Впала на сніг, слабке тіло билося в риданнях, занурила руки у холодну снігову перину, але жар більше не збирався відступати...
– Милаво! Повернися до мене, Милаво! Я все тобі пробачу! Все лихе, що ти мені заподіяла! Я ж люблю тебе, пухнасточко! – він сидів у снігу, але почував себе майже переможцем – вона піддалася! Сніговий панцир розтанув! Ще трохи! І вона повернеться! Вона ще дякуватиме йому, що не пустив до лісу, порятував, вона гарячими сльозами вдячності руки йому омиє...
Впала обличчям на сніг... Бідненький Наль! Бідненький!
Він посунувся до неї:
– Я кохаю тебе, пухнасточко моя... Так палко кохаю... хоч ти й проклята...
Він посунувся ще трохи – і її обдало жаром, її опутав хмільний дух люби-трави, а вона ж занадто слаба, щоб опиратися... Та й хто опиратиметься зелу палких любощів... Але у волоссі пахла Лиха трава, вплетена доброю Ласункою, що, люблячи не менше Наля, відпустила її у небо... Пахла Гірка трава... І від гіркоти тієї прозоро і ясно стало у голові, а у солодкого хмілю тільки забуття шукають...“Він все не міг вибрати собі дружину... звернувся до знахаря, а той дав йому люби-трави... тоді він і стрів у лісі діву... та палко закохався...” Це люба-трава розігріла його кров! І у неї, вілу, закохався, бо гуло проти вітру порожнє серце, бо напився солодкого зела... І нема у його любові небесної чистоти, веління богів нема... І однаково йому, хто вона така, та, кого зве Милавою... Він схотів бути з нею, і однаково, що задля цього треба спалити її крила, спалити її дух, всю її спалити... Щоб задовольнити свій голод. “Гнилий жар... Чіпкі пальці на білому тілі... Жадібні... Не пручайся! Я знаю, ти теж хочеш!..”
Не Милава встала з засніженої землі, не слабка розумом Заплутаня, навіть не лебедина діва... Встала дівчина, погвалтована у цьому лісі кілька років тому... Не з любові... З хіті...
– Кохаєш мене? – безжалісні чорні очі увіп’ялися у Налеву душу. – Палко? А якби не дала тобі баба Слава люби-трави? А якби вивітрився весь хміль? Та тобі ж все’дно кого грати! Ти ж випив, щоб забутися, щоб першу-ліпшу справно обертати! Кохаєш? Чи просто хочеш? Все зробиш заради мене? Заради мого щастя ти б відпустив мене додому! Рука б не піднялася крила мої спалити, завдати такого болю... Справжнє кохання не вимагає жертвоприношень, не вірить їм. Справжнє кохання, навпаки, обдаровує. Тільки пристрасть, тільки жар вимагає потрави – нових і нових дров, порубати кохану на полінця і кинути у горнило, де нічого від неї не залишиться, крім сірого попелу, що ти зметеш і зариєш у землю, замість добрива... Ти все зробиш заради себе – заради свого лютого голоду!
Віла розсміялася, як могла б сміятися божевільна дівчина, якій клялися у коханні, а насправді, хотіли тільки красивого білого тіла, а не дала, то взяли силою: “Не пручайся, мила! Я ж кохаю тебе! Не зводь з розуму, п'янка моя квіточко!” Віла все реготала, голосно і гірко, і висохли сльози, попелом став і жаль, і навіяне кохання – і полетів попіл за вітром. Вона відсміялася і заспівала, вбиваючи у нього кожне слово, як цвях...
Не говори со мной о любви!
Не меняй серебро на медь!
Я ведь знаю, ти любишь только себя,
А меня лишь хочеш иметь!
Замовкла, довго дивилася на нього воронячими очима... Ні, не людина вона – віла... І дано їй читати у людських серцях...
– Ти не помреш через мене, Налю! Не згублю твою душу, не потягну за собою на небо... потурбуюсь, щоб ти не тужив за мною. Зустрінеш іншу дівчину, Налю, і не згадаєш, що колись палко кохав мене, так палко, що збирався втопитися... Іншу хазяйку приведеш до хати, з нею добра наживатимеш, діточок... Ще не раз палко кохатимеш, Налю!
Він дивився на неї заплаканими злими очима...
– Ні! Ніколи вже не кохатиму! Відняла ти у мене силу кохати, сплюндрувала, розтоптала... Ти не віла, ти – вейла! І боги ще покарають тебе за моє понівечене життя!
Вона, далека, вкрита білим снігом, більше не плакала, не жаліла його, не сміялася... Вона не чула його взагалі, дослухаючись до шепоту вітру, до стогону землі, шелесту Лихої трави… Позирнула у нього, у душу, холодними синіми очима і заспівала…
В останній раз чув він її спів, його дивну силу… Рвалися тонкі гнилі нитки, повалилася влада люби-трави… Віла дарувала йому свободу. Віла вбивала хижого звіра з пекучою ядучою слиною, що капала з жовтих ікол, звіра з довгими пазурами, палаючими очима… Пекельного голодного звіра, що прикривався маскою любові…
Все кончается, мой друг,
разрывают кольца рук!
свитые в тугую плеть
боль и сказка, свет и смерть.
Просто, чтобы каждый знал,
что всему, что он искал,
скоро тлеть углем в золе,
скоро гнить в сырой земле.
Не грусти, не плачь, не бойся!
это просто проблеск солнца
в темных путах наших снов,
в ржавчине оков.
Все кончается, мой друг!
это наш последний круг.
Не ищи судьбы своей
в бледных призраках вещей!
Всё, к чему вела нас страсть,
скоро все должно упасть…
...Не смотри вослед, не ищи ответ
Ледяная даль то, что было жаль,
Разотрет в песок, высыплет у ног
Спрячет ото всех тихо.
Да и ни к чему долго в эту тьму
Провожать и ждать.
Кто придет искать?
Лучше возвратись, где сияет высь
Отгоняет прочь лихо…
...Тихий шелест колосьев, звездная даль...
Фиолетовый бархат в блестках дождя...
Это самое жестокое слово. Никогда
Это - то, что никто не хочет принять...
Спрячь меня навеки, темная вода...
Ты хочешь отдать все, но этого - мало...
Тебе так хочется слез, а их не осталось...
...Мы не будем здесь
вместе никогда...
...Наль все сидів у снігу, заворожений вілиним співом. У небі повільно кружляло біле пір’я, тонкою периною вкривало все навколо. Вкривало і Наля… Стрепенувся, глянув у лісову темряву, туди, куди, певно, пішла Милава.
– Милаво! Як ти могла так вчинити? – застогнав він. І раптом щось слизьке та холодне лизнуло тіло, пройнявши до кісток. Підвівся, хапливо обтрусився та пішов назад, до села. Чи не захворів він після такої заметілі, а ще ж у снігу посидів! Телепень! Що се втнув! Тільки у кружлянні сніжинок йому все ще чувся дивний спів.
…Это самое жестокое слово...
Никогда...
Никогда...
Никогда...
Ніколи...
Він вчепився у оберег на грудях та майже побіг до своєї хати.
“Згинь, маро! Чур мене!” Вивітрився дух люби-трави, а з ним і палке кохання...
(с - Llynn, зима 2008 р.)
Продовження в коментарях
Шкода, що у пості не відображається, як сплітаються слова пісні - щоб врешті розійтися.
@музыка: Мельница - Чужой, Травушка, Мертвец, Вереск; Ольга Арефьева - Храм протеина; Fleur - Никогда
@настроение: Christmas
@темы: МАГІЧНИЙ ТЕАТР ТІЛЬКИ ДЛЯ БОЖЕВІЛЬНИХ, архив, На іншому боці Місяця
-
-
23.12.2010 в 00:12-
-
23.12.2010 в 00:19