Щоденники: Митт?востi

четверг, 06 августа 2015

17:29

Llynn

All we are is dust in the wind. Stardust

Якщо вдома, в Ки?вi, я роздумувала, чи не час змiнити професiю, то в Туреччинi я реагую на реплiку "я хотiв би вивчити англiйську" як собачка Павлова - одразу пропоную допомогти, обмiнятись контактами тощо - навiть якщо звертались в першу чергу не до мене.
В 1й вечiр в Ургюпi сидимо такi в родинному кафе "Зейтiн" (Олива) - 2 сором"язливi бiдосi. Перед нами поставили хлiбницю та солiння. Поруч американськi гостi нашого хоста Гьокая замовляють собi нормальну вечерю, а я така тоненьким писком "чай!" (насправдi, цiни майже такi, якi в наших кафе, але ж i вони менi не по зубах). Дивлюся я на тотий хлiбчик i солiння i думаю - "ми не замовляли, може 1х приносять безкоштовно, як от горiшки до пива в деяких генделях" - i по троху таскаю той хлiбчик, як горобець. Зрештою таки спитала у господаря (Каппадокiя - туристична мiсцина, тож тут бiльш-менш знають англiйську; але я продовжую вправлятись в турецькiй) - i правда, хлiб i солiння завжди ставлять на стiл i вони безкоштовнi. Звiсно, менi було соромно, що я така бiдачка. Але... вже за кiлька хвилин я почула розмову господаря з вiдвiдувачами за сусiднiм столиком: його доньцi (яка працю? тут офцiанткою) потрiбно пiдтягнути англiйську. Спрацьову? умовний рефлекс - i ось я вже дiлюся контактами та пропоную допомогу. Ось так ми потоваришували з родиною, яка трима? кафе. А чай - чай був за рахунок закладу.
Наступного дня ми знов прийшли в Оливу - бо Машi потрiбний iнтернет для роботи (а наш хост як раз перебирався в нову квартиру, тож вай-фай yok). Нас прийняли, як рiдних, - i доки Маша працювала, я подумала-подумала та й засiла з Озге в куточку - вчити англiйську. Але кожного разу, коли нас пригощають, я продовжую страшенно соромитись.