All we are is dust in the wind. Stardust
Cубота. Полудень.
Неочікувано розкішний подарунок - сонячний жовтневий день.
Хочеться, мов кішка, розлягтися на підвіконні і всотувати тепло.
Мереживні тіні дерев. Дикий виноград нагадує палітру художника, змішалися зелені, жовті та червоні барви. Де-не-де вже достигли його маленькі чорнильні ягоди.
П'єш чорний чай з медом. Гілочка винограду, рясно вкрита червонястим листям, стукає у вікно. Тиша. Горнешся в червону хустку. Вигріваєш, розпружуєш душу.
Мовчиш.
Удивительная вещь - осенние листья. Так тянет и щемит, и совершенно непонятно, что с ними делать, потому что ни одно из привычных действий - сфотографировать, набрать букетик и принести домой, попинать носками туфель - не приносит полного удовлетворения, не избавляет от занозы где-то внутри. Хочется быть среди них и, наверное, в идеале, просто быть ими.
(с - Kitchen Witch)
Тиждень - щоб помалу, пташиними крочками розпружити, розплутати клубок нервів-дротів, кутастий кавалок в горлі.
Найбільш дієвий сигнал небезпеки, що його може подати змучене, забембане тіло, що йому конче необхідно відпочити - баста! - це звалити зловмисника з його надміру розпухлим Супер-Его в ліжко. Лікар напише "ГРВІ". А ти подумаєш: "Говорили много слов, но невпопад и не про то."
Стримували крик, заливаючи в горло "Коктейль Дружба": 200 мл тем для підтримання вічливої розмови, 100 мл псевдо-важливого дріб'язку, гумор на кінчику ножа - без приправи той непотріб був би занадто огидним - і збовтувати-збовтувати - енергійніше, дівчатка!
Тиждень, щоб відхаркати, викашляти той бісів коктейль, виблювати врешті-решт. Тиждень абстиненції, щоб вивести тоті токсини з крові. Тотой п.... на ймення Катєнька, "мешок истерии и социопатии".
Тиждень, щоб помовчати тобі про найважливіше - помовчати тобі на вушко.
"Она молчала оттого, что не пела. А говорить она не умела."
Тиждень, щоб вивчитися співати.
Починаючи з п'ятниці. З новосілля у Веселки-Райдуги. Змастити заіржавілі vocal cords мускателем, присмерком, п'янким присмаком "Дороги в рай".
І дивитися, як танцює твоя Смерть - "по горячей дороге, ведущей в Рай, и даже пытается что-то петь".
Розкладати на колінах старовинну карту - до Selva Subterranea у пошуках скарбів - затерту на згині, з мініатюрами чудовиськ морських і печерних, лісових і болотяних. З вишуканою "ружею вітрів" - пробачте мою французьку. Де кожен вітер - мелодія, що напинає твої вітрила. І говорить те, про що ти мовчиш.
В зюд-зюд-вест я вже не відрізню сокола від чаплі - така-от перверзія під нічні крики мертвого півня. Зате я не боюся сказати, чого я боюся. І не боюся танцювати зі своєю Смертю, підвівши очі вуглинкою - відчуваючи самими лишень пучками пальців вигин її шиї, її зап'ястка - "Запястья у птиц тоньше страниц", чуєш, моя Смерте!
Чуєш, як міниться вітер! Ми підемо на болото, танцювати на листі туберози з жовтими зміями, чуєш. Можна було б покликати "начальника департамента глюков и монстров", якби він не ховався у шафі.
Пускати в землю тисячі корінців, усотуватися темною гарячою кров'ю - відчувати, як крізь нас ростуть трави і гілки - з очниці в мене цвіте ромен.
І більше не боятися смерти, принаймі не своєї, бо від листів з записом sad news у суб'єкті хочеться розтрощити голову, розправивши сизі крила - кричати до тебе з того боку темряви....... "Позови меня из огня - если не поздно."
Тиждень, щоб усвідомити, що маю "счастья полные сети" і що тоте щастя носить вітром мов білий пісочок. Що я була дурна.
Щоб почути Божий глас, що маю знайти собі голку - виправити свої снасті. Піти на болото та знайти свою голку із срібним вушком.
Взяти тоту тоненьку голочку - голочку для бісеру - правити плетиво тоненьких чорних гілочок та бузкового квіту. Тими-то квітами-гілочками були помережані сукеньки та шалі молодих люмерчанок у місяць Туманів.
Пригадуються уквітчані богині та німфи Боттічеллі - у мережаних квітами шатах.
На балконі дівчина та стара. В задумі дивляться на аметистові води Ками. Тягне холодом. Кутаються в плащі. Де в юначки підігнувся край плаща, проглядає сукня, мережана тоненькими чорними гілочками з дрібними бузковими квітами. На волосся спадають молочні вуалі. Стара накинула на голову теплу чорнильну шаль. На колінах - вишивка. Візерунок не видко за балясами балкону. Дівчина тримає в руках чорну флейту.
Листопад, місяць Туманів, вже зовсім скоро, вже зовсім поруч, стоїть за лівим плечем.
(c - Joanna Sierko-Filipowska)
Неочікувано розкішний подарунок - сонячний жовтневий день.
Хочеться, мов кішка, розлягтися на підвіконні і всотувати тепло.
Мереживні тіні дерев. Дикий виноград нагадує палітру художника, змішалися зелені, жовті та червоні барви. Де-не-де вже достигли його маленькі чорнильні ягоди.
П'єш чорний чай з медом. Гілочка винограду, рясно вкрита червонястим листям, стукає у вікно. Тиша. Горнешся в червону хустку. Вигріваєш, розпружуєш душу.
Мовчиш.
Удивительная вещь - осенние листья. Так тянет и щемит, и совершенно непонятно, что с ними делать, потому что ни одно из привычных действий - сфотографировать, набрать букетик и принести домой, попинать носками туфель - не приносит полного удовлетворения, не избавляет от занозы где-то внутри. Хочется быть среди них и, наверное, в идеале, просто быть ими.
(с - Kitchen Witch)
Тиждень - щоб помалу, пташиними крочками розпружити, розплутати клубок нервів-дротів, кутастий кавалок в горлі.
Найбільш дієвий сигнал небезпеки, що його може подати змучене, забембане тіло, що йому конче необхідно відпочити - баста! - це звалити зловмисника з його надміру розпухлим Супер-Его в ліжко. Лікар напише "ГРВІ". А ти подумаєш: "Говорили много слов, но невпопад и не про то."
Стримували крик, заливаючи в горло "Коктейль Дружба": 200 мл тем для підтримання вічливої розмови, 100 мл псевдо-важливого дріб'язку, гумор на кінчику ножа - без приправи той непотріб був би занадто огидним - і збовтувати-збовтувати - енергійніше, дівчатка!
Тиждень, щоб відхаркати, викашляти той бісів коктейль, виблювати врешті-решт. Тиждень абстиненції, щоб вивести тоті токсини з крові. Тотой п.... на ймення Катєнька, "мешок истерии и социопатии".
Тиждень, щоб помовчати тобі про найважливіше - помовчати тобі на вушко.
"Она молчала оттого, что не пела. А говорить она не умела."
Тиждень, щоб вивчитися співати.
Починаючи з п'ятниці. З новосілля у Веселки-Райдуги. Змастити заіржавілі vocal cords мускателем, присмерком, п'янким присмаком "Дороги в рай".
І дивитися, як танцює твоя Смерть - "по горячей дороге, ведущей в Рай, и даже пытается что-то петь".
Розкладати на колінах старовинну карту - до Selva Subterranea у пошуках скарбів - затерту на згині, з мініатюрами чудовиськ морських і печерних, лісових і болотяних. З вишуканою "ружею вітрів" - пробачте мою французьку. Де кожен вітер - мелодія, що напинає твої вітрила. І говорить те, про що ти мовчиш.
В зюд-зюд-вест я вже не відрізню сокола від чаплі - така-от перверзія під нічні крики мертвого півня. Зате я не боюся сказати, чого я боюся. І не боюся танцювати зі своєю Смертю, підвівши очі вуглинкою - відчуваючи самими лишень пучками пальців вигин її шиї, її зап'ястка - "Запястья у птиц тоньше страниц", чуєш, моя Смерте!
Чуєш, як міниться вітер! Ми підемо на болото, танцювати на листі туберози з жовтими зміями, чуєш. Можна було б покликати "начальника департамента глюков и монстров", якби він не ховався у шафі.
Пускати в землю тисячі корінців, усотуватися темною гарячою кров'ю - відчувати, як крізь нас ростуть трави і гілки - з очниці в мене цвіте ромен.
І більше не боятися смерти, принаймі не своєї, бо від листів з записом sad news у суб'єкті хочеться розтрощити голову, розправивши сизі крила - кричати до тебе з того боку темряви....... "Позови меня из огня - если не поздно."
На руках моих - древесная кора,
На ногах - рыбья чешуя,
За плечами - двух серебряных крыльев размах,
Так кто же я?
О, я хотела бы плыть в воде
И в небе лететь,
Я б хотела расти в лесу зелёной сосной,
Господин мой Смерть...
(с - Ольга Арефьева)
На ногах - рыбья чешуя,
За плечами - двух серебряных крыльев размах,
Так кто же я?
О, я хотела бы плыть в воде
И в небе лететь,
Я б хотела расти в лесу зелёной сосной,
Господин мой Смерть...
(с - Ольга Арефьева)
Тиждень, щоб усвідомити, що маю "счастья полные сети" і що тоте щастя носить вітром мов білий пісочок. Що я була дурна.
Щоб почути Божий глас, що маю знайти собі голку - виправити свої снасті. Піти на болото та знайти свою голку із срібним вушком.
Взяти тоту тоненьку голочку - голочку для бісеру - правити плетиво тоненьких чорних гілочок та бузкового квіту. Тими-то квітами-гілочками були помережані сукеньки та шалі молодих люмерчанок у місяць Туманів.
Пригадуються уквітчані богині та німфи Боттічеллі - у мережаних квітами шатах.
На балконі дівчина та стара. В задумі дивляться на аметистові води Ками. Тягне холодом. Кутаються в плащі. Де в юначки підігнувся край плаща, проглядає сукня, мережана тоненькими чорними гілочками з дрібними бузковими квітами. На волосся спадають молочні вуалі. Стара накинула на голову теплу чорнильну шаль. На колінах - вишивка. Візерунок не видко за балясами балкону. Дівчина тримає в руках чорну флейту.
Листопад, місяць Туманів, вже зовсім скоро, вже зовсім поруч, стоїть за лівим плечем.
(c - Joanna Sierko-Filipowska)
Тайлин, welcome!